Юрій Горліс-Горський

У ВОРОЖОМУ ТАБОРІ (ТЕРПІННЯ)

ПРО АВТОРА СПОГАДІВ

Справжнє ім'я — Юрій Городянин-Лісовський. Народився 14 січня 1898 року на Полтавщині. Його батько був старшиною російської армії, мати походила зі старого шляхет-ського роду Лісовських. Учасник Першої світової війни, Визвольних Змагань. Брав участь у Зимовому Поході Армії УНР в 1920 р. У 1920-21 рр. продовжує боротьбу з больше-виками в рядах повстанців Холод-ного Яру. В 1921 р. видістався до Львова, а 1922 р. по-вернувся в Наддніпрянську Україну як зв'язковий уряду УНР. Провадить підпільну роботу. В квітні 1923 заарешто-ваний ҐПУ, але в грудні того ж року звільнений за браком доказів. З початку 1924 року - на доручення керіників підпілля вступає на аґентурну працю в ҐПУ, де провалив не одну операцію совєтської "охранки". За 8 місяців знову - арешт. Протягом 1924-32 рр. - ув'язнений. Вдаючи божевільного, був переведений до психіатричної лікарні, звідки йому вдалося втекти у квітні 1932 р.

1933 року оселився у Львові. В 1933-37 рр. здобув собі славу письменника. Написав і видав книжки: "Ave dictator!", "Отаман Хмара", "У ворожому таборі", "Холодний Яр". Пізніше, разом з іншими патріотами, брав активну участь у збройній боротьбі на Карпатській Україні. Після поразки - якийсь час вчителює в глухому містечку на Закарпатті. Згодом перебирається до Румунії, далі до Юґославії, і врешті опинившись у Франції, планує виїхати до Канади на запрошення української діаспори. Але з початком Другої світової війни, вбачаючи у ній історичну нагоду здобути самостійність України, знову поринає у вир збройної боротьби: і так, після нападу СССР на Фінляндію, їде туди й успішно формує українські добровольчі частини для боротьби з большевицьким аґресором на фінській землі.

Після вигнання большевиків з України на початку 1942 р. оселився в Рівному - тодішньому адмінстраційному центрі України, де працює як журналіст. В газеті "Волинь", редаґованій відомим письменником Уласом Самчуком, друкує спомини "Їх прийшло дванадцять". Відвідує Холодний Яр, збирає свідчення учасників холодноярської епопеї. Його стараннями на могилі отамана Холодного Яру було встановлено монумент.

В листопаді 1944 р. у Львові одружився з Галиною Таращук. З поверненням совєтських окупантів в 1944 р. мусів виїхати на Захід. Після закінчення Другої світової війни проживав у "DP"-таборі в місті Новий Ульм (Neu Ulm, Зах. Німеччина). 15 вересня 1946 р. народилася дочка Леся. Підчас хвилі большевицького тероризму в аліянт-ських окупаційних зонах в Німеччині та Австрії, був під-ступно забитий совєтським аґентом 27 вересня 1946 р.

Спогади Юрія Горліса-Горського "У ворожому таборі" вперше побачили світ у Львові, 1935 року. Пізніше була написана друга частина роману, під заголовком "Між живими трупами" (перша частина називалася "Терпіння") про перебування в совєтській психіатрічній лікарні. Пись-менник вже анонсував її вихід, й навіть публічно читав уривки з неї, але в часі бойових дій на Карпатській Україні її рукопис загубився. Автор дуже переживав цю утрату.

Маленькій Любці Гадзевичівній присвячує
цю книжку — «вуйцьо Юрцьо».

Спогади... На самоті, перебрати день за днем, рік за роком те, що вже збігло в минуле, відтворити в собі пережиті радощі й болі, пережити їх ще раз і ще раз... Болючу привабливість цього «заняття» знає лише той — хто має що згадувати: хто любив і ненавидів всією душею, хто знає смак голоду й музику небезпеки, хто зустрічався на вузькій доріжці віч-на-віч із смертю, чув її віддих і... щасливо розминувшись — показав їй услід «дулю».

Пригадувати собі пережите, аналізувати помилки, почуття вдячности та жалю до людей і подій — це правдива приємність. Вона має ще й свою відміну. Це, коли пережите вкидається у друкарську машину і віддається до рук тисяч читачів у вигляді книжки. Тоді спогади із приватного інтимного життя, які у спогадах для себе стоять на першому пляні — відбігають на останній. Для суспільности вони не цікаві. У нас друкуються переважно спогади з минулої визвольної боротьби.

Хто пише про події та боротьбу за Збручем у роках 1919-20 — є у тому щасливому положенні, що може писати все. У відмінному положенні є той, хто має що написати про боротьбу в пізніші роки, про яку багато людей у нас думає, що її не було. У тій боротьбі, жовто-блакитна кокарда і червона зоря — не завжди були ознакою переконань тих, хто ними декорувався. В її лябіринтах збігалися і перехрещувалися інтереси трьох, чотирьох, а. часом і п'яти сил. Описувати подробиці з неї — не все ще нам можна і не все вже нам дозволяється.

Свої спогади з побуту на Україні в роках 1922-1932 — мушу починати фактично від 1924 року — часу мого останнього ув'язнення. З причин від мене незалежних.

Та щоб не ставити читача відразу перед затріснуті двері камери № 8 — накидаю декілька фраґментів з попередніх літ. А ще перед тим — оповім, як я почав уперше писати. Може скаже хто, що це нецікаве, що той факт — не має ніякого відношення до спогадів з боротьби... Коли ж спогади — це ланцюг, у якому кожне кільце має своє місце. Незначна подія, зустріч — ломають часом життьовий шлях. Я знаю випадки, коли за годину сну, за побачення з дівчиною — люди платили життям, або життьова стежка їх, замість до Галичини — бігла у Сибір, Туркестан і навпаки. Коли б не той зошит — моя перша «літературна спроба» — то може б я і не мав чого цікавого згадати після 1923 року...

* * *

Було це у 1921 році. Видіставшись із Холодного Яру за кордон, я попав із табору до одного галицького міста. Яке місто, як і чому попав — це хіба не цікаво. Була там читальня «Просвіти», що містилася в одному будинку з помешканням отця пароха. Сходилися туди і молодь, і старші. Поважніші пани сідали звичайно круг стола і починали сперечатися про те, чия політика «правильніша»: чи диктатора Петрушевича — чи в. п. отамана Петлюри. Я у тих «дискусіях» не дуже кохався і волів присісти десь ближче до дівчат. Одного разу я сидів поруч дуже симпатичної панни. Бувають такі, про яких на Чигиринщині кажуть: дівчина — хоч до рани прикладай! Говорили ми з нею різні чемні дурниці, які Звичайно говоряться при першому знайомстві. Здається, найцікавіше, що я їй сказав, це те, що у мене в лівому боці сидить ворожа куля, яка мені часом докучає, та що я хочу її позбутися. Але куля попала у бік під час боротьби, а панну Славцю дуже цікавила визвольна боротьба.

— Конче мусите мені щось багато-багато оповісти! Про війну, про Холодний Яр...

Я дивився у її добрі розумні очі і мені так захотілося оповісти їй, але не про війну, а про те, чому у мене, в двадцять два роки, засіялися в чуприні сиві волосини, які я соромливо вискубував перед дзеркалом. Захотілося оповісти їй про дівчину з Холодного Яру... Та ми бачилися так рідко! Та й чи можна «багато-багато» оповісти у читальні?! Я приходив туди, коли знав, що вона там буде. Дивився в її очі і говорив зовсім не те, що хотів. Збіг місяць, другий... У дні й вечори, коли її не бачив — блукав по опустілому вже після війни офіцерському павільйоні військового шпиталя і... мріяв. Операцію як міг відтягував, бо... тоді мусів би її довго не бачити. Куля, неначе розумний приятель — перестала докучати.

Одного вечора, коли мій сусід — грубезний капітан від артилерії, кінчав може п'ятнадцяту картку листа до своєї коханої — мені впала в голову «геніяльна» ідея. Я не маю нагоди оповісти Славці те, що хочеться... Але ж я те все можу описати, як описано у повісті про Костку, що лежить на моїм столику.

За декілька вечорів, моя «повість» про Холодний Яр і Галю — була написана. До речі, страшно по-дурному. Склалося так, що я сам перечитав її Славці у гуртку милих, дружньо настроєних людей. Коли скінчив — її тепла сльоза упала мені на руку. Коли відпроваджував її додому — по дорозі сказав їй «ти». Вона відповіла тим самим. На прощання поцілував пальці.

Після того ми зустрічалися, ходили на прогульки, часом говорили, часом мовчали, я ніколи не поцілував її, але, направду, і так був щасливий коло неї. Одного разу вона запитала мене — які я маю пляни на життя? Я потиснув плечима. Життя гарне несподіванками. Чи варто будувати пляни, які ніколи не здійснюються?! Вона теж потиснула плечима.

— Не розумію, як чоловік може жити без пляну на майбутнє...

У отця-пароха була донечка — одна Любця... Вона лічила п'ять весен, але була така мудра, якби мала їх десять. Ми з нею були великими приятелями. Сідали в куточку на отамані і оповідали одне одному казочки. Вона ті, що їй читала з книжечок мамця, а я ті, що колись оповідала мені стара няня. Найбільшою «сатисфакцією» було для неї, коли я починав оповідати казку, яку вона вже чула. Тоді вона говорила зо мною таким тоном, якби п'ять літ мав я, а не вона. Коли я приходив — вона вилазила до мене на коліна і питала скільки та яких я приніс цукорків. Я виймав цукорки і витирав їй хусточкою під носиком. Тоді вона мене цілувала. За маленький цукорок — один раз, за більший — два, за чеколядку — три рази. Часом, під настрій — цілувала «ґратісово», але рахунку тоді вже не велося.

Одного дня, коли я вже постановив лягати під хірургічний ніж, бо відтягувати операцію — вже «не випадало» — одержав поручений лист. Декілька слів накиданих знайомим характером письма: «Приїжджай, якнайскорше. Поїдеш на Україну».

Коли прощалися із Славцею — вона була сумна.

— Я не можу тебе стримувати... Але пиши до мене при кожній змозі. Я буду неспокійна...

Мені хотілося на прощання притиснути її до грудей, притиснути свої уста до її уст, та... обійшлося без «сентиментів».

У ваґоні думав про неї. З кожним відстуканим колесами кілометром — вона ставала для мене ближчою і дорожчою. Коли нас розділили сотні кілометрів, я гостро відчув, як заповнена нею вся моя душа. Думка про те, що я її більше не побачу, була б такою несамовитою, що навіть не приходила мені в голову.

* * *

Травень 1922 року... В одній із кімнат невеликого будинку на краю Києва зібралося нас чотирнадцять. Вікна були щільно позавішувані простиралами і різними приналежностями жіночого туалету. Сиділи всі — де і як кому подобалося. Господиня хати — дівчина з «задьористими» чорними очима і комсомольською зіркою на блюзці — сиділа на купі книжок коло ліжка. Її товаришка — студентка музичного інституту — сиділа на підлозі поклавши голову на її коліна. На ліжку сидів той, до кого зверталися очі нас всіх. Дивлючись на нього, важко було відгадати: чи він мав за плечима сорок пережитих років, чи — шістдесят. Чуприну мав сиву до останньої волосини. На чолі й обличчі мав зморшки, які, здавалося, були глибоко вирізані різцем на попелясто-жовтій пергаментовій шкірі. Був неможливо худий. Мав тонкі шляхетні риси і повні юнацького блиску живі очі. Його голос, рухи — були пориваюче молодими. Обличчя його говорило, що він на своїм віку багато дечого бачив і пережив. Перед ним не можна було критися з думками й настроями. В ньому було щось, що приваблювало і примушувало коритися його волі. Я його знав під трьома прізвищами, та ні одно із них не було правдивим. Для нас його незмінне правдиве прізвище бреніло: «начальник». Два місяці тому назад, большевицький губсуд в Одесі засудив його на кару смерти за організацію підпільних осередків української боротьби з червоиомосковськими окупантами. Шість тижнів тому— верховний суд вирок затвердив, і ввечері ҐПУ — забрало його із тюрми на розстріл до свого льоху. Одеські чекісти мали такий «звичай»: смертникові зв'язували руки і ноги, клали його на дно авта і поклавши на нього ноги вигідно розсідалися самі на сидінні, їхали весело розмовляючи, попахкуючи папіросами, якби проїжджалися от так собі... для приємности.

Те, що «начальник» не сидів між катами, а лежав на дні — облегшило роботу його вірним товаришам. Коли авто на повороті однієї з глухіших вулиць зменшило хід—десять куль із «Мавзера» в мотор — спинило його. Одночасно тридцять куль ще із трьох автоматів — подіравили шофера і трьох чекістів. Підготовлений зараня візник щасливо завіз до своїх людей в німецькій колонії і сьогодні «начальник» говорив з нами.

«...Червона Москва налагоджує з сусідними державами мирні відносини і по-приятельськи підготовляє у них большевицькі революції... На чому скінчиться ця гра — передбачувати сьогодні важко. Наша збройна боротьба наразі вже скінчилася. Наша армія, півроку тому назад, дала свій останній бій під Базаром і як збройна сила перестала фактично існувати. Історичний мент, коли ми мали широку нагоду стати державою — ми ганебно проґавили. Внутрішні повстання ворог закінчує вже ліквідувати. Тай без цього час припинити вже це безглуздя. В повстаннях в різний час і в різних місцях загинуло стільки людей, що коли б два роки тому назад ми мали їх всіх в армії — то сьогодні ми панували би над Москвою.

Доба лицарських вчинків із зброєю в руках минула. Тепер українець, який хоче прислужитися майбутньому своєї нації — мусить іти на чорну роботу: готовити підвалини і матеріял для нового зриву. Майбутню нагоду створення власної держави — не сміємо зустріти так непідготовленими, як зустріли минулу. Не буду вам говорити про керівників-вождів, — історія їх вчить, хоч дорого каже собі за те платити, а зрештою може й правда те, що народи мають таких вождів — на яких собі заслуговують. Але ми мусимо працювати над тим, щоб зробити свій нарід наскрізь національне свідомим, здібним до організованої боротьби. Не знаємо, коли знову проб'є «дванадцята година», чи ще для нас, чи вже для тих, що ростуть. Коли всі мілійони українців стануть дійсно — українцями, коли кожний селянин зрозуміє «тезу» — Москва — Україна, — ми не будемо чекати від історії «дарунку». Ми видерем у неї те, що нам належиться. За кінець 1919 року, 1920-й, 21-й і початок цього — в поширюванні національної свідомости багато допоміг нам — сам ворог. Як вам відомо, наша українська інтеліґенція на службу до ворога, за рідкими винятками, не пішла, як не пішла в належній кількості й до свого війська. Й розстрілювали до останнього часу тисячами, одних за те, що по невчасі кинулися до національної боротьби — других за те, що сиділи в хаті і показували ворогові дулю в кишені. Державний апарат склався переважно із москалів та жидів, їх «національна політика» плюс економічна політика воєнного комунізму — протерла очі не одному селянинові, який, коли треба було — не йшов битися з москалями, бо... їх «одна вош на австрійському фронті кусала». Прозрівши, він йшов на безглузде повстання і гинув у ньому. Тоді він оглядався і оглядається ще за своєю армією, щоб іти в її ряди боротися за власну державу. Та ця карта для нас вже передерта і кинута під стіл. Мусимо витягати для гри інші.

Ми маємо проти себе ворога з «жидівською головою», який намагається тепер «виправити» свої «помилки». З запровадженням нової економічної політики большевики стали запроваджувати нову національну політику. У червні минулого року відбувся з'їзд політичної управи української округи. Начальник «ПУокра» Дєгтярьов — виголосив на ньому промову, яка в скорому після того часі — лягла в основу нових «методів» ворога. Я зараз перечитаю вам уривки з неї.

«Начальник» перекинув на подушці декілька друкованих на машинці аркушів і витягнувши один — почав читати московською мовою:¹

«Товариші! Політичний бандитизм на Україні з'явище не випадкове і не карне («нє уґоловноє»). Він має глибоке історичне й економічне коріння і боротися з ним лише збройними методами, це — підкидати сухого хворосту до вогню. Протягом 1919-20 року, із зброєю з руках проти нас виступало на Україні, в різний час і в різних місцях, понад мілійон повстанців. За цей час повстанцями й партизанами вбмто сто сорок тисяч червоноармійців, чекістів, комуністів і працівників продовольчих установ та загонів. За цей самий час, органами Чека і особими відділами військових частин, лише за офіційними даними, розстріляно понад чотириста тисяч повстанців та їх підсобників, і все-таки з весною 1921 року ми маємо нову хвилю повстань.

Товариші! Чи ці цифри не кажуть вам, що маємо справу з більш грізним противником, як уважають деякі наші військові, що легковажно кажуть: «Дайте нам повну свободу і через місяць від бандитизму на Україні не залишиться ні сліду!

Так, товариші, дивитися на положення не можна! Безумовно, ми мусимо бути безоглядними, навіть жорстокими. Але від того, що ми розстріляємо ще півміліона, спалимо ще сотню сіл, — повстанчий рух не притихне, а навпаки — може ще більш розгорітися.

Положення в інших місцевостях Р.С.Ф.С.Р. не дозволяє нам відмовитися від нашої продовольчої політики на Україні, яка є одною з головних причин, що українське село «ощетинюється». Але повстання мусимо за всяку ціну зліквідувати, поки не пізно. Нам не страшні центри української контрреволюції закордоном, але мати проти себе оглядаючеся за ними озброєне село — річ небезпечна.

Мусимо піти по двох лініях: по лінії обеззброювання села, не застановлюючись перед систематичними розстрілами заложників, і по лінії ідейного роззброєння тієї верстви українського населення, яка, користаючи з розходження інтересів між владою та селянами — обіймає керівництво повстаннями і зкермовує їх на жовто-блакитні рейки.

Це переважно низова сільська інтеліґенція. Настроєні національно учителі, фельдшері, лікарі, кооператори.

Тут треба так: одних розстріляти, а другим дати «хабара»... тим самим, во ім'я чого вони борються. Мусимо зробити так, щоб вони погодилися, що Радянська Україна — це Українська Держава. Хочуть української мови в установах і школах — дамо їм і це. Ми розганяємо шовіністичні «Просвіти», але на місце їх створимо інші українські, підкреслюю — українські — культурні осередки всеяі і місті. Ми будемо за ними пильно наглядати, але наразі дозволимо тим, хто тепер бунтує село, — витрачувати свою енерґію на працю в них. Ми під цей час не можемо піти на матеріяльні уступки селянам, які не хочуть,давати хліба, але піти на ідеологічні «уступки» сільській інтеліґенції, подати їй ілюзію, що політична керівництво на Радянській Україні в майбутньому буде належати їй і цим самим зкермувати на різні шляхи інтереси й та інтереси селянської маси, — ми можемо і мусимо! Коли в цьому мине потреба — ми пошлем її к чортовій матері і поставимо своїх вірних людей — комуністів.

Боротися з цим ворогом можна лише сполучивши збройні методи з гнучкими політичними методами».

Скінчивши читати «начальник» поклав аркуш на подушку і хруснув тонкими пальцями.

— Щось розумнішого над те, що сказав товаріщ Дєгтярьов — не можу вам сказати... З таким ворогом, як московський большевизм, треба, не відкладаючи далеко зброї, боротися всіма можливими методами. Нам кидають кістки, щоб ми ними вдавилися... Мусимо їх так підносити, щоб вбивати в горло ворогові...

Завдяки цій «зміні політики», декілька відданих ідейно нашій справі людей, дісталися на високі положення в державному апараті. Це уможливлює нам обсаджувати низові стійки, найбільш для нас цінні, своїми людьми, які, одягнувши червону зірку, будуть робити своє діло. Найважніші для нас ділянки це — кооперація і школа. Учитель, учні якого, коли підуть до червоної армії, будуть свідомі того, що доручені їм рушниці треба у відповідний мент ужити для захисту інтересів України, а не Москви — блискучо виповнить свій обов'язок перед нацією.

«Начальник» нахилився і поклав руку на хвилясте волосся господині хати.

— Леся записалася до комсомолу і дістала «командіровку» на універсітет... Мудро зробила. І серед комсомольців, і серед студентства багато нашої молоді, яка не стала ідейно нашою лише тому, що... так склалися обставини. Не треба промовляти до неї «контрреволюційними» катеґоріями не тільки тому, щоб не допасти відразу до ҐПУ, але й тому, щоб не відразнти її. Досить, «не роздираючи червоного прапору» — будити в тих молодих українських серцях приспаний національний інстинкт. Решта — само зробиться. Прийде час і та молодь буде топтати ногами чужі ганчірки, яким сьогодні ще поклоняється.

Система адміністраційного апарату ворога не дозволяє творити якоїсь широкої організації. Наша група буде мати декілька, може кільканадцять невеликих гуртків. Чогось великого — ми не зробимо. Зробимо те, що зможемо і що мусимо робити. Але я свято переконаний, що здоровий розум, здоровий національний інстинкт — поженуть иа цей шлях все, що ми маємо кращого з інтеліґенції. Цю роботу, з часом, будуть-робити і ті, що сьогодні з щирим серцем ідуть на службу «українской савєтской власті».

Не треба думати, що це робота безпечніша від безпосередньої організації збройних повстань. Нас будуть викривати і будуть розстрілювати. Один із наших гуртків буде спеціяльно боєвим гуртком. Його «арґументами» будуть — револьвер і ґраната. Його завданням буде визволяти товаришів, що попадуться в руки ҐПУ та відправляти «до пекла» тих ворогів — кого буде треба. Я сам буду перебувати за кордоном, бо мене занадто уважно тут розшукують. Та це і вигідніше для роботи.

Коли вже почали по одному, по два розходитися — «начальник» покликав мене очима до себе.

— Тобі на Київщині залишатися не можна. Поїдеш на Поділля. Зачекай. Я тобі дам добрі документи і листа до свого чоловіка у Вінниці. Ти учителювати — зможеш?

— Не знаю. Ніколи не пробував...

«Начальник» на хвилину задумався.

— Ну, то підеш за шкільного інспектора до котроїсь із пограничних волостів. Ти знаєш «стежки» через кордон — будеш приносити мені вісті.

* * *

Кондуктор на станції Київ-товаровий, діставши від мене п'ять мільйонів рублів на папіроси — сказав зголоситися до нього через дві години, — завезе нас на тормозовій нлятформі аж до самого Фастова. На пероні повно голодних утікачів з Таврії та Херсонщини. Бродять хитаючися дитячі кістяки, обтягнуті прозористою шкірою. Визбирують з брудів все, що можна проковтнути. Коло трупа піджилої селянки, сидять, притулившись до нього, двоє маленьких дітей. Круг них розмовляє гурт утікачів.

— Господи! — зітхає селянка з грудною дитиною, — за які гріхи послав Ти на нас таку тяжку кару?!

— Треба піти до начальника — втручається друга, — щоб дітей де до притулку забрали. З нас же хліб здирали й на «дєтдоми» теж...

— Заберуть... — бубонить глухо дядько у старій баранячій шапці. — На наш хліб он кацапенят повно з Расеї понавозили...

— Цієї ночі дев'ятеро отут Богу духа віддало... — звертається до мене молодиця з запалими очима. — Поскидали рано у товарний ваґон тай повезли десь за станцію... Закопують десь як псів без молитви... Господи! Коли б який поїзд вже відходив, щоб учепитися. Не чули — кажуть, що на Поділлі та на Волині люди за хліб так і не журяться. У нас раніше кожний господар на три роки запасу хліба мав... Торік весною повишукували, позабирали антихристи геть чисто хто що мав... Залишили по фунтові на день збіжа на душу до жнив... А тут посуха вдарила. Що народу вимерло — страх! Поїли усе... і коней, і псів, і котів... Були такі, прости Господи, що й людським м'ясом живилися. У нас у ееді одна жінка-вдова куму свою зарізала та дітей годувала. Приїхала із волости комісія ще за хлібом захованим у «куркулів» шукати — тай знайшли те м'ясо у бочці посолене. Забрали її та розстріляли, а діти попід плотами повмирали...

До нао підійшов малий хлопчина і заклавши пальця в рот уставився мені в обличчя великими чорними очима. В тих дитячих очах було стільки гіркої мудрости голоду й горя, що у мене пробіг мороз поза шкірою. Я мав у кишенях чотири печених пиріжки, які купив за два мільйони на базарі, на дорогу. Перекупка запевняла, що вони з баранячим м'ясом. Та скоріше було воно коняче або собаче. Не виключено, що й людське. Висіла ж на базарі об'ява ҐПУ про розстріл торговки, її чоловіка і сина за те, що продавали пиріжки з дитячим м'ясом. Попереджувало ж ҐПУ в тій об'яві, що зловлені на таких злочинах — будуть негайно розстріляні.

Роздаю дітям ті пиріжки. Мій товариш віддає пів бохонця хліба і через залізничну лінію ідемо на Байків цвинтар. На лінії працюють з рискалями інтеліґентні панночки-київлянки, у спідничках з мішечного голотна і полотняних «балетках». Усміхаються до нас. Ми з ними вже розмовляли, як ішли на станцію. Це дуже вигідна праця... Щоб попасти на неї — треба мати протекцію, знайомих залізничників. Залізниця платить за вісім годин праці — фунт хліба і три фунти картоплі. Усміхаючись чуть не крізь сльози — дівчата показували нам свої ніжні ручки з міхурами від рискалів.

Майже всі гробівці на цвинтарі порозкривані. На дні кожного розсипані спорохнілі кости тих, що були в них поховані, їх повикидали з алюмінієвих та цинкових трумен київські майстри, які шукали в гробівцях матеріялу на рондлі, пательні, куфлі, ложки. На всіх київських базарах — продавалися досить дешево ті кустарні вироби.

Сідаємо утрьох на старій плиті. Зо мною хорунжий Калинівський і юнак Павлусь. Ми разом прибули із-за кордону. У Калинівського пробита большевицькою кулею голова, а через те пів обличчя і одно око — скривлені. Він має гарний тенор, любить спів і розуміється на ньому, їде «учителювати» на Звенигородщину.

Павлусь — дуже гарний хлопчина. Має ясне волосся, ясне обличчя, ясні розсміяні завжди очі. Добре грає на кількох інструментах, любить музику і мріє стати композитором. Він нас тільки відпроваджує на станцію. Сам залишається у Києві і буде вчитися в музичному інституті Лисенка. Калинівський розкладає на плиті і сортує грубу пачку українських пісень з нотами, які позбирав та позаписував у таборі. Коли не лічити ще пари полатаної білизни — це було все його багатство, яке він віз із-за кордону. Склавши ноти, він дбайливо запакував їх у большевицьку газету. .

— Піснею легше промовляти до серця, ніж словами. Коли те село, де я буду, співатиме вже з душею ці пісні — тоді його можна буде вести до бою за Україну.

Павлусь мрійно усміхнувся.

— Я повчуся ще і напишу марш, що буде поривати до бою... Обходимо цвинтар і йдемо на станцію, зробивши доброго круга. Переходимо коло невеличкої брудної річки. При березі, на низенькому горбочку граються двоє дітей років по 8-9. Складають на траві хрест із квіток. Мені захотілося з ними заговорити. Підходжу і розпушую пальцями кучеряве волосся дівчинки.

— Маєш гарного чубика. Як тебе зовуть? Дівчинка дивиться трошки здивовано.

— Я — Женя, а це мій товариш Андрійчик.

— Що це за річка?

— Це-е? Та це ж Лебедь!

— Ле-е-б-е-дь?!

— Ну так, Лебедь. Сюди ж приплили Дніпром три брати: Кий, Щек і Хорив. А у них була сестра Лебедь. Вони ж заложили Київ! Хіба ви цього не знаєте?!

Роблю нарочито здивовану міну.

— Перший раз чую!

Дівчинка потискає плечима.

— Боже! То що ж ви знаєте? Може ви й не знаєте, що Київ — це столиця України?

— Е — ні. Це то я вже знаю...

— А знаєте, — тупає хлопчина ногою до горбочка, — що отут закопані сім українських козаків, яких убили красноґвардійці?

Дивлюсь на зложений із квіток хрест і серце стискається мені болюче і радісно.

* * *

У губернському відділі народньої освіти веснянкуватий жидок уважно переглядає заповнену мною довжезну анкету. Перепитує ще раз, що я робив до 1917 року, до 19-го, до 22-го, яке моє соціяльне походження, відношення до большевицької революції, до комуністичної партії, і т. д. Даю ширші «пояснення», які його надзвичайно задовольняють.

Зробивши на анкеті помітки і пришпиливши до неї подані мною документи, «товаріщ» зробив «соломонівську» міну.

— Добре... Так-так, товаріщ... У зв'язку з цією українізацією мусимо приймати на роботу багато українців... Але ж мусимо і уважати, щоб контрреволюції петлюрівської не напхалося...

«Свій чоловік» переглянув у кабінеті виданий мені документ, що я принятий на службу і зкермовуюся до одного із повітових відділів освіти, для призначення на посаду волостного шкільного інспектора. Відмітивши собі щось у блокноті — видер чистий листок і написав на ньому назву вулиці й число будинку.

— Запам'ятайте і порвіть. Зайдете увечері і спитаєте за Сонею Барабаш. То наша дівчина. Це, знаєте, зручніше. Коли мужчина заходить до мужчини — це може бути підозрілим. А до дівчат — чекісти теж ходять — не про політику говорити. Поговоримо трохи, дам вам деякі інструкції.

* * *

Кімнатка у Соні чистенька, бідно, але із смаком уряджена. Над ліжком Шевченко. На столику невеликий портрет Лєніна у вінку із засушених квітів.

«Свій чоловік» називав Соню — «сонечком». Пояснив мені, що у вінницькому гуртку — це її конспіративне «прізвище». Назва ця до неї якнайкраще підходила. Вся вона була тепленька, ласкава — як весіннє сонце. Працювала сестрою милосердя у міському шпиталі. Це теж було їй до лиця. Але для мене було страшно незрозумілим, що ця велика дитина могла робити в боротьбі, між людьми, які гралися у «жмурки» із смертю.

«Свій чоловік» інструктував мене:

— Багато шкіл не мають ще учителів. Сільські школи є на волостному бюджеті і приймати учителів будете мати право ви самі. Уникайте обсаджування шкіл учителями — дітьми священиків. Це переважно дуже добрий, національно свідомий елемент, але через пару місяців може бути «чистка» і їх усіх повикидають. Як трапляться вам відповідні поповичі та попівни — порадьте їм, так, «між иншим» поїхати до мене. Я їх буду улаштовувати у місцях, де не знають їх походження, а мовчати про нього — вони вже й без поради будуть. Старайтеся приймати якнайбільше освічених, національне свідомих дітей бідних селян. Це, зрештою, найкращий, добре «загартований» елемент, бо більшість із них здобували освіту самотужки. Українізація шкіл мас за ціль прищеплення українцям культури «національної формою — інтернаціональної змістом». Ми мусимо виховати молоде покоління: — «інтернаціональне» зовнішньою формою — національне змістом. Я переконаний, що, ломимо волі червоних москалів і нашої — цей процес буде розвиватися стихійно. Наше завдання лише пробуджувати й приспішувати його. Отут маєте виписаний плян шкільного політичного виховання. Під ним, обома руками може підписатися комуніст — москаль, жид, латиш, пізнання якого з ділянки національних питань — обмежуються політграмотою Бухаріна. Але будьте обережні з комуністами-українцями, особливо галичанами. Ті мають нюх. Ви мусите знати душу кожного підвладного вам учителя. Свою відкривайте лише там, де це буде необхідно й то абсолютно тільки до порога 58 артикулу карного кодексу. В такому випадку ви можете бути «з національним ухилом», але на «сто процентів совітський українець, який не мріє про жадну контрреволюцію».

* * *

Мене титулували вже «таваріщ інспектор». Мав не одну, а тимчасово дві волості — 53 школи. Жив я у величезному графському палаці. На долині містилася школа семирічка. Половину поверху займали: завідуючий школою із дружиною, дві учительки й учитель. Друга половина — сім кімнат — належали до «резиденції» товариша інспектора. У причудливої архітектури надбудові над нами — мешкали сови, галки і горобці.

Я особисто, власне кажучи, займав лише одну кімнату. Останні кімнати мали своїх додаткових мешканців. У блакитній салі з німфами і амурчиками — мешкали: страшно нервове порося, когут з трьома курками і гуска — власність товаришки «директорової». Товаришка Зіна зробила гнізда для своїх двох курочок у фортеп'яні з порубаним верхом і повириваними струнами (у господарстві здадуться...) який, певно сам не знаючи пощо, стояв ще у сальоні напроти. У сусідній з ним кімнаті, улаштувала товаришка Галюся свою «рябеньку» і «голошейку». Щоб не виглядало, що вони займають цілу кімнату — відгородила для них куток двома старовинними фамілійними портретами, яким хтось повиколював очі і подомальовував різні «штучки» вуглем. Учитель Анатоль Никифорович мав — чорт зна дня чого — бо не доїлася — козу. Через те, що вона не хотіла йти по мармурових сходах на гору — тримав її надолині в оранжереї. Їсти коза промишляла собі переважно сама у парку. Анатоль Никифорович був фахівець довоєнної продукції, мав довге брудне волосся і «поетичний ухил». Коли на нього «находило», він чомусь усамітнювався до сусідньої з моєю кімнати, ходив там з кута в кут і «творив» вірші, які відразу ж записував олівцем на стінах. Коли він відходив, звичайно прибігали туди обі учительки, заразливо реготалися і дописували до віршів їдкі завваги. Та це Анатоля Никифоровича зовсім не зворушувало. Він зішкрябував ножем ті завваги і писав собі дальше. Крикливі «рантки» всіх курей з єдиним на всі «господарства» когутом — відбувалися звичайно під моїми дверима. Через те я навіть симпатично сварився з підвладними жінками. Зрештою, я через ті двері, з причини «невихованости» розгулюючих по коридорі курей, ходив дуже рідко. Мав другий вихід надолину через шкляну ґалерею. На тій ґалереї я любив сидіти увечері в плетеному кріслі між двома засохлими пальмами і мріяти про Славцю. Написав до неї листа, що «для щастя» — тепер мені бракує тільки її.

Для роз'їздів я мав бричку і пару досить добрих коней. Що два тижні приїжджав до мене хтось із «своїх» з міста. Тоді я їхав на кілька днів в пограничні села. Однієї із тих ночей переходив кордон, розмовляв декілька годин з «начальником», а другої ночі вертався на «совтеріторію».

З початком шкільного року — роботи навалилося, хоч до сусідньої волости прислали вже інспектора.

* * *

Бричка зупинилася перед великим цегляним будинком школи. З учителькою, досить симпатичною курносенькою чорнявкою — зіткнувся у дверях кляси. Вона мала дуже добре «соціяльне походження» бо була дочкою незаможника-селянина. Учителювала в цій школі вже третій рік. Ми з нею вже раз коротенько бачилися.

Дітей у клясі душ сімдесять, у віці від 8 до 14-15 років, бо деякі вчилися з двох-трьох літньою перервою. На стіні великі портрети Лєніна, Троцького і Зінов'єва. Переглядаю зошит із списком учнів.

— Чи ви, товаришко, провадите з дітьми години початкової політграмоти?

— Так. Але дуже тяжко... Немає ніяких підручників... От так загально... що сама знаю... ...

Учителька хвилюється. Зауважую, що робить якісь знаки дівчинці, що сиділа на першій лавці. Та, зачервонівшися, нахиляє голову і вкидає за ковнір хрестик, що висів у неї на стяжці поверх блузки. Коли б на моїм місті був якийсь комуніст, товаришка учителька дістала би солідно «на горіхи» за те, що не бореться у школі з «релігійним дурманом».

Викликаю учня з останнього — третього року і тикаю пальцем на портрет Лєніна.

— Хто це такий?

— Товариш Владімір Ільіч Лєнін. Великий вождь робітників і селян.

— А то?

— Товариш Лєв Троцкій — наркомвоєнмор і великий вождь непереможної червоної армії.

— А це хто?

— Товариш Зінов'єв — голова комінтерну, великий вождь світового пролєтаріяту.

— А як називається наша держава?

— Україна.

Учителька занервувалася помітніше.

— Як я вам казала? Підносяться на лавках руки.

— Ну, скажи ти.

— Наша держава називається росєйская сіцілістіческая фідіратівная республіка, або РСФСР.

— А що таке — федерація?

— Це такий устрій, коли всі незалежні совітські республіки є підпорядковані одному центрові у Москві.

— Ти хотів сказати «добровільно об'єднуються в одну спілку». Ну добре... А чи такий устрій є справедливий? — підіймаю старшого хлопця з задньої лавки.

— Такий устрій є справедливий, бо коли б увесь український нарід захотів, то може відділитися від Російської республіки і створити незалежну ні від кого соціялістичну республіку.

— Сідай. А що таке — Україна? Руки на лавках підносяться.

— Ну, скажи ти, — киваю на буцмоватого хлопця. Той встав і сочисто шморгнув пальцем під носом.

— Україна, — це земля, на якій ми живемо, на якій жили наші свободолюбиві предки козаки, які боронили зброєю українських селян від чужих панів, що грабували наш нарід і хотіли, щоб він на них працював, — випалив учень скоренько і шморгнувши пальцем з другого боку, запитливо подивився на учительку, мовляв: чи добре я відпалив товаришеві інспекторові?

Товаришка учителька трошки зблідла.

— А хто такий Лєнін? Росіянин чи українець?

— Росіянин.

— А — Троцький?

— Гаврей.

— А Зінов'єв?

Хлопець мовчить.

— Ну, скажи ти, — звертаюся до другорічника.

— Гаврей.

— А звідки ти знаєш?

Хлопчина зиркнув на портрет.

— По носі видно.

— А хто створив науку про комунізм? — питаю третьорічника.

— Комунізм створили Маркс і Енґельс.

— А хто вони були? — скажи мені ти, чорнява.

Циганувата другорічниця встає.

— Марс і Єндельс були жиди.

Її підштовхують з двох боків.

— Не жиди, а євреї, — поправляє її учителька.

— А батько казав, що жиди, ще й пархаті.

Кляса приснула сміхом і відразу ж споважніла. «Грізно» дивлюся на неї.

— А ти у школі всіх дурниць не повторюй, що батько дома наговорить. Бо учителька вижене тебе із школи. Ну, а хто мені скаже, хто такий був Петлюра? Підіймається декілька рук.

— Симон Петлюра — українець, контрреволюційний головний отаман українського війська, який не хотів віддавати большевикам України. Селяни його не підтримали і він відступив з своїми козаками у 1920 році за кордон, — відповідає запитаний.

— А що це була — Центральна Рада?

— Центральна Рада — то український контрреволюційний уряд, який український народ вибрав собі був після лютневої революції.

— Ну — досить. Розпускайте, товаришко, дітей та підем до вас у кімнату. Поговоримо трошки.

Діти проспівали «Інтернаціонал» і пішли.

У кімнаті учителька теж хвилювалася, але я відчув, що вже з іншої причини, як на початку у клясі. Вона дружньо дивилася мені в очі і чекала, поки я заговорю. Усміхаюся до неї.

— Вам цікаво чому я питав учнів якраз про те, що ви хочете, щоб вони знали?

— Так. Ви... Ви...

Якесь слово застрягло учительці в горлі і вона не могла його вимовити. Беру її за руку.

— Хочете, я відгадаю те слово, яке ви не можете вимовити. Ви хочете запитати мене чи я «самостійник»? Вона одверто усміхнулася.

— Ні. Не вгадали. Я не могла вимовити «петлюрівець»...

— Вам треба змінити дещо систему. Я вам дам деякі вказівки. А то так, як би хто приїхав до вас «чужий» — можете «всипатися». І взагалі треба бути обережнішою. Ви, оце зараз, так щиро відразу відповіли мені. А звідки ви знаєте, що я не тайний чекіст і не розіграв з вами «комедії»?

—— Мені серце сказало...

Кладу їй руку на голову.

— Серцеві, дитино, не потурай. Воно може обдурити і на Соловки завести. В цей мент сталася страшна дурниця. Учителька схопила з своєї голови мою руку, притиснула її палко до уст — потім до грудей.

— Боже! Як би ви знали, як це важко!... Третій рік!... Коли це скінчиться?! Коли я вже прощався — учителька соромливо затримала мене за рукав.

— Товариш інспектор! Натисніть у волісполкомі, щоб мені платню видали. Мені ж за два місяці вже належиться — шість пудів жита і вісім пудів ячменю. Най хоч половину дадуть. Направду я не маю що їсти. Позичаю у селян хліб та картоплю. Я б собі з дому привезла, якби ближче...

Населення пограничних повітів Поділля різко відрізнялося від населення Київщини або Полтавщини, та навіть і від глибших повітів того самого Поділля, де національна свідомість селянства стояла незміримо вище. Найважчі часи здирання «развйорсток» ці повіти перебули або в прифронтовій полосі, або в запіллі українського фронту. Повстань тут майже не було, як не лічити кількох активніших сіл, що «повставали» при відвороті кожної армії, не виключаючи і української, щоб... відбити собі кілька возів цукру та соли. В «ідейному» відношенні кожне село виглядало приблизно так: десять-п'ятнадцять більш-менш свідомих українців, п'ятнадцять-двадцять «большевиків», решта — ні те, ні се: «моя хата скраю — не чіпай мене». Всі мобілізовані до української армії, ще з-перед останнього її відступу, були вдома, а до червоної армії большевики цього року вперше брали два річники, як і вперше почали організовано лазити по коморах за хлібом на «продовольчий» та «цілевий» податки. Верховодили у селах, звичайно, ті доморослі «большевики» — елемент зденаціоналізований царською армією, власне, що набрався в ній зовнішніх «прикмет» пануючої нації, та здеморалізований революцією. Як це не дивно, вербувалися вони переважно із заможнішої верстви селянства. Бідніший селянин записувався до «комнезаму», щоб давати менше, або не давати зовсім продподатку, але від якоїсь політичної активности — ховався хоч би і за жінку. Значний відсоток населення, а в поодиноких селах — переважна більшість — були поляки. Таке село відзначалося тим, що скільки було у ньому поляків — всі були свідомими поляками. Це була заслуга виключно польських католицьких ксьондзів. У той час, як православні священики, здебільш «малороси», налякані арештами і погрозами, відхрещувалися від всякого впливу на селян та шкільну дітвору, а зрештою» в національному напрямку і не могли нічого дати, — у селах, де була польська школа, діти виховувалися у скрайньо національному дусі. Цього не можна було робити в школі, тим більше, що до польських шкіл партком сам присилав учителів-комуністів, але це робилося на потайних годинах релігії у приватних мешканнях, робилося у релігійнних дитячих організаціях при костелі, незважаючи на те, що учителі всіма засобами, включно до інтервенції ҐПУ — боролися з цим. Коли поляк ішов, хоч би із чисто «практичних» мотивів, до комнезаму чи комсомолу — ксьондз прилюдно виганяв його у неділю із костела, а до того, щоб записавшись до комсомолу, не йти, як наказував статут, до церкви — подільський поляк тоді ще «не доріс». У селян з польським населенням безбожництва тоді ще не було й сліду, в той час як у православних парафіях всі місцеві большевики — починали свою кар'єру від боротьби з попом і церквою. Особисті податки, які «дорізували без ножа» православного священика — ксьондз виповняв сміючись, їх збирали для нього парафіяни протягом однієї години. Ворожа до большевизму політична активність ксьондзів, окрім тієї простої причини, що всі вони були глибокими патріотами своєї нації, пояснювалася ще й тим, що ксьондз не мав на своїй шиї безпорадних попаді і попенят. Він рідко коли тримався хати, роз'їжджаючи увесь час по селах своєї парафії. Особливо, коли справа хилилася вже до арешту. Тоді найти ксьондза «чужому» чоловікові — справа була нелегка. Були випадки, коли ҐПУ, довідавшись, що ксьондза нема вдома, несподівано приїжджало у неділю до костела, щоб арештувати його після служби Божої. Та... несподівано виявлялося, що службу править ксьондз з другої парафії, а місцевий править сьогодні десь у третій. Коли ж ҐПУ приїжджало другий раз, то ксьондз, переконавшись «чим пахне» — у цей час був уже в Тернополі або Львові. На його місце прибував інший, який продовжував його роботу. Арештований ксьондз мав безпереривну матеріяльну підтримку від парафіян і у тюрмі, і на Соловках, аж поки його не вимінювали за півдесятка комуністів до Польщі.

* * *

Найвищою «владою» був у волості офіційно голова волісполкома, та фактично нею був керівник волостної партійної організації: «секретар вол'ячейкі». Таким секретарем був у нас латиш Лярзак. Хлопець був він досить порядний, сильно поважав український самогон та українських молодиць, був захоплений, що у всіх школах діти гарно співають «Інтернаціонал» по-українськи та знають, що таваріщ Троцкій — «ето вождь нєпабєдімой красной армії». Жили ми всі з ним досить дружньо. Заїжджав до нашого графського палацу. Галюсю попросив, щоб переписала йому українські слова «Інтернаціоналу» російським правописом і почав від цього «українізуватися», а дружині завідуючого подарував навіть до її «менажерії» зареквірованого десь у попа (на закуску...) індика. Натискав за мене у волісполкомі, щоб учителькам в час давали запрацьоване збіжжя і, як культурний кавалєр, часом навіть завозив їм на своїй бричці мішки з платнею. З селянками, які мали нещастя йому сподобатися, він поводився дещо інакше, але в товаристві учительок, навіть п'яний, любив говорити: «Ви не думайте, что Лярзак какой-нібудь хам! Я із Латвії, а Латвія — ето западная Європа — не то, что ваша Хахляндія!». «Працювалося» при ньому легко.

Та одного доброго дня замість нього з'явився у волості новий секретар партячейки: товариш Дацишин, галичанин, друг і приятель тодішнього голови подільського губісполкома — товариша Порайка. Наслідки зміни далися відчути дуже скоро. Товариш Дацишин був чоловік аж дуже інтеліґентний, розмовляв виключно по-українськи, голос мав ласкавий, улесливий, під час розмови завжди потирав руки і з ввічливою доброзичливою міною нахилявся до співбесідника. У селах завів собі потайних донощиків, став цікавитися минулим учителів та учительок, про що вони розмовляють з дітьми і селянами, чи бувають у священиків, і т. д. Наказав, щоб учительський персонал приймав активну участь в «політичній роботі»: ходив разом з міліціонерами шукати захованого селянами хліба, входив у «комісії» по викиданню родин священиків із парохіяльних будинків і організації в них «сельбудів» та «червоних кутків». Позабирав у драматичних гуртках п'єси старих українських авторів і на їх місце привіз із повіту иовоспечені большевицькі аґітки українською мовою. Волость при ньому почала приймати правдиве совітське обличчя.

* * *

Я сидів у своїй кімнаті і переглядав прислані із повіту розпорядження про ліквідацію неписьменности серед дорослого населення.

На коридорі почувся голос шкільного сторожа, що показував комусь дорогу до «товариша інспектора». Двері без попередження відчинилися і на порозі стала кремезна постать у шинелі і кашкеті з зеленим верхом та червоною зорею. Переступивши поріг, гість поклав на стілець набиту течку і простягнув мені широку руку.

— Здравствуй, таваріщ інспєктор! Я упалнамочений ҐПУ і уєзднаго воєннаго савєщанія — Єрофєєв. Імєю к тєбє малєнькоє дєло... — заговорив він самарською московщиною.

Серце тривожно тьохнуло. Волілобися не мати ні малих, ні великих справ з такими високодостойними гостями... Не здіймаючи шапки Єрофєєв сів коло мене.

— Справа ось у чому, товариш інспектор. — Я їжджу по повіті й призначаю «атвєтчіков» із куркульських та контрреволюційних елементів у селах. Даш мені папірець до своїх учителів, щоби, в разі потреби, вони секретарювали на зібраннях, які я буду робити. Це, знаєш, для мене зручніше. Все-таки учителі переважно народ свій, совітський, а писарці по сільрадах — то все куркульські попихачі.

Від серця мені відлягло. Окрім всього, справа запроваджування в нашій місцевості «інстітуту атвєтчіков», який в інших місцевостях України вже був запроваджений — була для мене не абияк цікавою.

— Добре товариш Єрофєєв? Дам тобі папірець до учителів, а навіть сам тобі можу допомогти у своїй волості. Ти що — маєш свої коні, чи на селянських?

— Та я мав спочатку верхового коня і півчоти «червонців» для охорони. А потім роздивився, села тут спокійні, бандитизму нема — пощо, думаю, буду людей тягати за собою?! Відіслав червоноармійців до штабу і тепер виганяю собі кожний раз селянську підводу.

— Я якраз вибираюся на інспекцію шкіл... Майже тридцять сіл можна об'їхати на моїй бричці. В кожному селі я і свої справи залагоджу і, як схочеш, то й тобі можу посекретарювати на зборах. Наших куркулів давно пора трохи налякати, а то розібрали собі занадто...

— Ну, дивись! Нащо краще! Добре, що я до тебе зайшов. У тебе, товариш інспектор, жерти нема чого?

— Зараз, буде. Роздягайся.

Посилаю сторожа, щоб дістав десяток яєць, кусень сала, квашених огірків та пляшку самогону. Коли яєшня була вже на столі — витягаю із кишені пляшку.

— Ти, товариш Єрофєєв, як нащот дезінфекції жолудка перед яєшнею? Єрофєєв широко усміхнувся і запустив пальці в кудлату голову.

— Признаю, брат, признаю... Я тебе хотів запитати, чи не можна б достати, та... посоромився. Знаєш, комуністові — не випадає... Ти, що, товариш інспектор, партійний?

— Ні. Позапартійний.

— Ну-та воно, знаєш, бувають і комуністи сволочі, і позапартійні — добрі хлопці — правдиві большевики. Мені дай шклянку або кухлик який... Не люблю для горілки малої посуди... Мені, брат, один лікар казав, що чарочками пити — так це для організму шкідливо...

* * *

Коли ми приїжджали до села, Єрофєєв брав у сільраді списки, по яких селяни платили податок за землю. Відзначав червоним олівцем кільканадцять прізвищ, тих, хто мав більше землі. Потім закликав якогось місцевого комуніста або комсомольця і випитував хто із селян, хоч би і бідніших — виказує незадоволення совітською властю. Коли список був готовий, збирався сход і Єрофєєв читав селянам наказ №2 «Всеукраїнської воєнної наради». Для боротьби з політичним «бандитизмом» та іншими проявами «контрреволюції», в українських селах — установлювався «інстітут атвєтчіков» (відповідальних). Визначені особи відповідають всім своїм майном і життям за «нарушення революційного порядку» або невиконання селом розпоряджень совітського уряду та військової влади. Коли в 'околиці села буде перервана телефонічна чи телеграфічна лінія — буде по жеребку розстріляний один «відповідальний», а все майно його буде сконфісковано. Коли буде перервана поблизу села залізнична лінія — буде розстріляно два.

Коли буде ранений або вбитий один червоноармієць — відповідальні потягнуть жеребки з чотирма смертними нумерами. За кожного дальшого червоноармійця чи представника влади — число підлягаючих розстрілові селян — проґресивно збільшувалося.

Відчитавши наказ, Єрофєєв відчитував готовий вже «протокол» про визначення «атвєтчіков» — відповідальних, вигукуючи їх прізвища. У відповідь з юрби чулися благання визначених, плач жінок і дітей.

Одна копія протоколу залишалася у сільраді — друга клалася до течки Єрофєєва. Із неї я потім непомітно переписував усі прізвища до своєї записної книжки. «По дорозі» знайомився із змістом папірців, що були у течці. Для «начальника»...

* * *

Коли ми у якомусь селі ночували — Єрофєєв любив «на сон грядучий» покоштувати, чи добрий у цьому селі самогон гонять. Спали ми звичайно на одному ліжку і як спати ще не хотілося — то розмовляли. Щоб заімпонувати новому приятелеві — чекістові — я «сочиняв» різні фантастичні пляни і методи боротьби з «контрреволюцією». Вони йому майже всі дуже подобалися.

— Знаєш, Горський, ти будеш добрим чекістом! Можеш зробити кар'єру — клянусь честю! Покидай свої школи... У мене в губвідділі ҐПУ — начальство — самі мої приятелі. Я через якийсь час переведуся до губвідділу. Хочеш — улаштую тебе раз-два. Проведемо тебе у партію. Ти мені подобаєшся — слово чести.

Кажу йому, що покинути тепер, серед шкільного року не можна. А там, колись, як він буде вже у Винниці в Губвідділі — приїду до нього — поговоримо...

В хвилину щирості Єрофєєв оповів мені під великим секретом, що в скорому часі, по нашому повіту має виїхати «оперативна трійка» ҐПУ. Тепер же порядки не ті, що були у 1919 чи 1921 році, коли кожна найменша Чека — мала право розстрілювати без суду кого захоче. Тепер повітове ҐПУ у політичних справах лише переводить арешти і початкове слідство. А тоді відсилає в'язня із справою до Губвідділу ҐПУ. Там знову слідство і передають справу прокуророві. Той — не залежному від ҐПУ губернському судові. А той передає ще справу свому слідчому. Словом — довга історія, та ще доказів вини треба, щоб засудити. А по селах ще багато є політичне неблагонадійного елементу. Отож ҐПУ дістало дозвіл вислати по повітах спеціяльні загони з трьома чекістами — «суддями» на чолі кожного, які иа місцях, без псування паперу на слідство, — просто вистріляють усіх «підозрілих».

«Похваливши» перед Єрофєєвом «такий мудрий» замір ҐПУ, я подумав собі, що мені треба скоріше побачитися з «начальником».

«Відповідальні» у цьому селі вже були визначені, самогон, за моєю «протекцією» — бо Єрофєєва боялися, — був принесений і ми сіли вечеряти. В цей час господиня викликала мене до кухні й сказала, що хтось хоче зо мною бачитися. Чекає у сінях. У темних сінях застаю знайомого вже давніше місцевого селянина, свідомого українця, син якого пішов з українською армією за кордон. Цього селянина Єрофєєв завів у число «відповідальних». Коли він складав список — я цього не завважив, щоб під якоюсь причиною уговорити його не заносити до списку й уже думав над тим — як справу поправити. Дядько був сильно схвильований.

— Рятуйте якось, товариш інспектор. Та ж у випадку чого — мене першого розстріляють...

— Заспокійтесь. Щось зробимо.

— Може, той... — зашепотів дядько — я приніс... ось тут... батьківські ще... сто рублів золота... Може б якось товаришу упопномоченому...

Я хвилину думав. Чим я ризикую?! З підлитим Єрофєєвом — це завжди можна обернути в жарт.

— Давайте сюди п'ятдесят рублів і зачекайте.

Товариш уполномочений заїдав якраз синьою цибулиною шклянку самогону. Підходжу до нього й показую на долоні п'ять золотих десяток.

— Єрофєєв! Ти такі «ґудзики» любиш?

—Диви! Де ти їх узяв?

Пересипаю червінці на його долоню.

— Де не взяв! А хочеш їх сховати до кишені?

Єрофєєв дивиться на мене запитливо.

Виймаю з теки сьогоднішній протокол і відшукавши потрібне мені прізвище — перечеркую його червоним олівцем.

Єрофеєв хвилину поглядає то на мене, то на протокол і заливається голосним реготом.

— Так це той дурень дав, щоб його виключити? Ха-ха-ха-ха! Потім ховає до кишені золото й, взявши від мене олівець, старанно замазує прізвище.

— Слухай, Єрофєєв! Але як ти думаєш — яку б ми причину його звільнення видумали, щоб останні одинадцять не «запротестували».

— Тмм... Кажеш — останні одинадцять?... А як ти думаєш — чи в тих — останніх — теж такі «ґудзички» є?

— Думаю, пю мають, а хто не має — то позичить, продасть усе, з-під землі дістане...

— Той певно чекає? Так ти скажи йому от що... Нехай він збере в усіх по п'ять таких «ґудзиків» і принесе мені завтра. Ми тоді складемо акт, що село благонадійне й визначати тут «відповідальних» — немає зовсім потреби. Це моє право. Та скажи — щоб ніхто із них навіть жінці не казав, бо як довідається ҐПУ — то лише за те, що вони золото мали й державі не здали — розстріляють їх без жеребків.

Коли я повернувся із сіней — Єрофєєв усміхнувся.

— От, ти, товариш Горський, дивишся і думаєш: ну й падлюка цей Єрофєєв! Продає совєтскую аласть... А я тобі кажу — роблю це з чистим сумлінням комуніста й чекіста. Минулого року я на Київщині коло Черкас «відповідальних» призначав... Так там за ваґон «ґудзиків» — не звільнив би нікого. Бо там скільки ми не стріляли їх, а й досі ще нас стріляють. А тут — у цих селах — так потрібні «відповідальні» — як тобі вухо на носі. Кого треба — «опертройка» і так постріляє, незалежно, чи він буде у «відповідальних», чи ні. І бачиш, як то все добре повертається: і дядьки будуть спокійно спати, й Єрофєєв користь буде мати...

Він витягнув з кишені і бренькнув золотими монетами.

— Хороші штучки, я тобі скажу, хоч і капіталістична видумка. За них — що хочеш! Дочку в рабіна купиш...

Другого ранку був складений акт, що «відповідальних» у цьому селі призначати немає потреби. Єрофєєв дістав ще триста і щось золотих карбованців, бо мимо найщирішої охоти — по п'ятдесят усі дати не змогли. Найбагатіший із усіх звільнених «куркулів» мав сім і півгектара землі й у інших місцевостях України лічився би в катеґорії «незаможників». В наступних селах — «історія» стала повторятись...

* * *

Ми сиділи вдвох у хаті голови сільради. Єрофєєв переглядав списки платників податків, а я справу з ремонтом школи, який в час не був зроблений. У двері хтось постукав. Єрофєєв одірвався від списка.

— Давай — давай! Без панських витребеньків!

Двері відчинились і до хати зайшов товариш Дацишин.

— Перепрошую... Пробачте... Я, здається, перешкодив вам у праці... Мені дуже приємно запізнатися з вами, товариш уповноважнений. Я секретар місцевої парторганізації. Я, пробачте, сподівався, що ви, як комуніст, по приїзді до волости — завітаєте до нас... Я приїхав сюди в своїх справах, довідався, що ви тут, і зайшов познайомитись...

Привітавшись з Єрофєєвом — Дацишин тепло простягнув руку мені.

— Моє поважання, товариш інспектор! Я заїжджав до вас, та мені сказали, що ви поїхали по школах. Довідуюся, що ви і свої справи залагоджуєте, і товаришу уповноважненому — допомагаєте. Похвально...

Поговоривши трохи про «куркулів», попів, незаможників, контрреволюційну шовіністичну інтеліґенцію — Дацишин попрощався, попросивши ще раз вибачення за перешкоду.

Єрофєєв іронічно-злісно — подивився йому услід.

— Ох, і св-о-л-о-ч, видно!... Коли ти комуніст — так ти зайди й скажи: Здоров Єрофєєв! Ти що, собачій син — комуніст — приїхав до волости на роботу, а до мене не зголосився! Статуту партії не знаєш?! А то... «Перепрошую... пробачте... мені дуже приємно»... — Знаємо ми таких «хрущів»! Він сьогодні з тобою по чарці вип'є, а завтра на тебе донос у контрольну комісію напише, що ти дискредитуєш компартію і в «дрібно-буржуазне» оточення вростаєш... Ти, товариш Горський, гляди, не проговорись йому за «ґудзики». Це справа пустяшна — а розстріляти мене за неї у два щоти можуть... Дядьків — я знаю. З тих вогнем не випечеш, щоб признався...

— Будь спокійний, товариш Єрофєєв! Зрештою я з ним зовсім не в добрих відношеннях...

* * *

Об'їзд волости кінчився. Волость ця була останньою і Єрофєєв від'їжджав до повітового міста. Віз із собою «з гаком» чотири тисячі золотих рублів. Коли прощалися у моїй кімнаті — відлічив і присунув до мене п'ятьсот рублів.

— Ховай, товариш Горський. Чейже й тобі придадуться...

Відмовлятися — виглядало би, що я хочу мати перед «савєтской властю» чистіше сумління, як комуніст-чекіст Єрофеев... Занесу їх до «начальника» — придадуться...

Єрофєєв дав мені свою міську адресу.

— Як будеш у місті — заходь. Переночувати можеш, як щось до ҐПУ треба тобі буде — з приємністю для тебе зроблю. Та гляди — за «ґудзики» — нікому нічичирк!...

* * *

Перевівши організацію гуртка «ліквідації неписьменности» в селі поблизу границі — залишаю там свого візника з бричкою і кажу, що до сусідніх сіл перейдуся полями з дубельтівкою. Певно, заночую десь і повернуся завтра ввечері або післязавтра рано.

Від півночі до ранку я розмовляв з «начальником». Другого вечора, пізненько вже, відразу по переході кордону, заходжу до хати, де залишив візника й застаю там товариша Дацишина.

— Моє поважання, товариш інспектор! А я вас по усіх селах кругом шукав і не міг знайти. Де ви були?

Голос у нього такий «натуральний», «між іншим», тільки очі ловлять вражіння на моїм обличчі. Усміхаючись, оповідаю йому натяками, що використав відсутність чоловіка однієї гарної молодички на хуторах і «грішним ділом» заночував і заднював там...

Він сміється, оповідає, що мусить вияснити зо мною справи деяких шкіл, але я інтуїтивно відчуваю, що він запідозрив, що я був закордоном.

* * *

Через день я довідався, що Дацишин удосвіта поїхав кіньми до повітового міста. Буде там в полудне... Сідаю до потягу на найближчій станції і у п'ятій годині заходжу на квартиру до Єрофєєва. Він якраз відпочивав після обіду.

— Здоров, Горський! Добре, що ти приїхав. Слухай, у тебе цими днями не було якого конфлікту з тим лякерованим комуністом?

— А яким це?

— Ну, з тим — Дацишином...

— А-а! Кавалок свині... Застав мене в одному селі, що я випивав з хлопцями в школі... Наробив лементу, що доведе до відома відділу освіти... Ну, а він до моєї учительки одної нахабно пристає — не дає їй спокою... Так я тоді ж відчитав його добре й сказав, що підійму питання у наркомі... Посварилися добре — певно буде метатися... А чому ти питаєш?

— Ну, бачиш! Я відразу здогадався, що щось між вами сталося. Сідай. Тільки — це між нами — розумієш? Мене сьогодні питає наш начальник секретно-оперативної частини — Зільберман. Знаєш, такий... жидівський жид! Сам контрабандою торгує і хабарі від жидків-пачкарів бере, а щоб когось із товаришів-чекістів у тюрму запакувати — так і зирить! Так ото сьогодні о третій годині питає мене: Ти, каже, товариш Єрофєєв, їздив по тій волості, знаєш там шкільного інспектора та учителів... Зайдеш до мене завтра — розглянемо разом одну «сводку».² Сказав мені, що сьогодні зайшов до нього Дацишин і оповів, що у вашій волості є контрреволюційна організація. Що учителі ведуть шовіністичну аґітацію серед дітей та селян, а ти — так навіть закордоном у «організаційних справах» буваєш... Ну я собі так і подумав, що ви посварилися і він починає на тебе рити. Це, брат, у нас часто трапляється... Сьогодні Дацишин не мав часу — спішився у фінвідділі гроші для волости одержати. А у Зільбермана два засідання — звільниться аж о десятій. Так вони умовилися, що Дацишин увечері напише все, а Зільберман по десятій зайде до нього і забере. Завтра разом розглянемо. Ти тільки не хвилюйся. Тепер, брат, щоб засудити — треба доказів. Але, знаєш, арештувати на декілька днів можуть. Я буду говорити, що це все дурниці — особисті порахунки, — але, як би що — то ти той... не згадай часом про «ґудзики»... За це брат вкатають і тобі, і мені — по самі вуха.

— А-а —дурниці! Свищу я на Дацишина! Щоб арештувати — треба мати підстави. Із старого большевика — контрреволюція!!! Ти що, Єрофєєв, робиш увечері?

— А нічого! Може до кіна, або де на чарку підем?

— Знаєш що... Я прийду до тебе в сьомій годині. Підем До знайомих учительок. Гарні дівчата. На ґітарі пограють, поспівають, чаю нап'ємося, а може й чарку маленьку спорудимо...

— Амінь — товариш Горський! Ночувати ти, звичайно, до мене підеш.

* * *

«Колю» я застав удома. Клеїв із кольорового паперу ковпаки для дітей господині. «Коля» був, член гуртка боєвиків. Зовнішньо виглядав на середнього росту борця із цирку. «Коля» мав свою коротку історію: із духовного семинара у Полтаві — його вигнали за те, що вибив чотири зуби поліціянтові, який поліз «ліквідувати» бій на кулачки між бурсаками і кадетами. Під час світової війни, звичайно, став старшиною. З української армії попав до большевиків у полон і мав те щастя, що утік раніше, ніж його розстріляли. Та до армії вже не попав, а опинився у Києві, де став працювати вантажником на пристані. У 1921 році був випадково арештований київською Чека. В'язнем лічився малозначним і його брали на роботу до «ґаражу»: ладувати удосвіта на вантажне авто трупи розстріляних за ніч. А тоді був у київській Чека комендант — жидок Ріхтер. Він любив сам вбивати «присуджених» до смерти, але не стріляв їх, як звичайно це робилося, у потилицю, лише пропустивши роздягненого смертника наперед — одним махом розм'яжджував йому голову люфою від рушниці. Люфа та, для ваги, була заповнена усередині оловом. Чекісти, що працювали з в'язнями по очистці «ґаража» — оповідали, як Ріхтер майстерно розбиває голови, а «ілюстрацією» до тих оповідань — були самі голови вбитих. «Колі» та «метода» чомусь «припала до серця». Коли його звільнили із Чека, він вишукав собі десь люфу від австрійського «малінхера», гарно обрізав її англійською пилкою, налив до середини розтопленого олова, доробив дерев'яну галочку, вималював те все у вишневий колір і вийшла симпатична «палочка». Наступного вечора зустрів у глухому перевулку чекіста, що пізно повертався звідкись, і відправив його на другий світ «методою» Ріхтера. «Спорт» цей йому сподобався і якийсь час у Києві траплялися випадки, що сильно денервували чекістів. У цьому місті «Коля» працював урядовцем у повітовому відділі державного страхування і... нудився. На боротьбу він мав свої, дещо ориґінальні, погляди. За його «рецептою» — кожний порядний українець мав зробити собі таку палочку, як у нього, і щовечора розтрощити чашку бодай одному большевикові. Та сам мав сувору заборону від «начальника» займатися улюбленим «спортом» з власної ініціятиви.

Випроваджуємо за двері четверо дітей і сідаємо з «Колею» в куточку, на отамані з вийнятими понад обшивку старечими ребрами.

— Коля... Ти знаєш той заїзд, де постійно зупиняються підводи з нашого волісполкому... Увечері в ньому темно — блимає лише маленький ліхтар коло коней. По лівій стороні, перші двері від жолобів — це кімнатка, яку жид відпускає приїжджим «панам». Сьогодні в ній ночує наш Дацишин. Під цей час він, певно, садить і пише до ҐПУ донос на наших людей. По десятій годині увечері, начальник секретно-оперативної частини ҐПУ — Зільберман — має зайти до нього по дорозі із засідання і забрати той донос. Між дев'ятою і пів до десятої — ти, з порожньою валізкою зайдеш непомітно до заїзду. Дацишин одержав сьогодні гроші для волісполкому і двері напевно будуть защепнуті ізсередини. Револьвер у нього буде теж під руками. Послухаєш під дверми, чи у нього нема кого, постукаєш і скажеш, що ти з дорученням від товариша Зільбермана. Коли зайдеш до кімнати — то дивись, як тобі буде вигідніше: чи будеш ще з ним розмовляти — чи відразу «погладиш» його по головці своєю палочкою. Тоді защепниш двері, забереш у нього всі папірці і зробиш вражіння «фахового» грабунку. Годинник, срібний портсигар і перстень, які є при ньому — вкинеш десь у добре місце. Гроші і речі —. відразу спалиш. Папірці — переховаєш десь у надійному місці на один день. Побачимося з тобою післязавтра.

Як будеш іти до заїзду — доручиш «жевжикові», щоб слідкував за тобою. Як щось тобі перешкодить, або щось станеться — має зараз же бігти на Поштову, викликати мене і сказати. Я до одинадцятої буду у Олі і Ганусі з одним чекістом. Як би щось — мушу завтра рано бути вже за кордоном.

Коля закопилив нижню губу і зробив мудру міну.

— Як би щось перешкодило мені до десятої у заїзді — то я «погладжу» по дорозі Зільбермана і донос заберу. А до Дацишина навідаюся пізніше. Як би мене «наскочили» після «роботи» — то залажу десь під стіну і починаю спорожнювати магазинки із двох револьверів. У межичасі — спалю папірці. Останню кулю зашмалю собі у лоб.

— То вже як тобі буде подобатися.

* * *

Вернулися ми з Єрофєєвом від дівчат по одинадцятій. На столі лежала записка від вартового коменданта ҐПУ, щоб він негайно зголосився до відділу. Помічена була годиною 22.45. Єрофєєв, не роздягаючись, пішов. Лягаю у плащі на ліжко. Нема сумніву, що викликали його, як певно і всіх чекістів, у зв'язку з забиттям Дацишина. Але... чи все в порядку? У мене «засвербіли п'яти», щоб «накивати» ними поки не поно. Та віра у «Колю» перемагає. Роздягаюся і лягаю, хоч заснути було годі. При кожному шелесті за дверима — рука мимоволі лізе під подушку до револьвера. Під ранок прийшов Єрофєєв.

— Ну, Горський, твій Дацишин — фю-ф-ю-ю — дряпнув увечері до бабуні...

— Що ти кажеш?! Утік до Галичини?

— Який чорт! Ногами накрився...

— Помер?

— «Шльопнули»...

— Хто?

— А чорт їх знає? Видно, якісь одеські «гастрольори», бо «робота», брат, чиста — як шкло. Він сьогодні одержав у фінвідділі сімдесять мільярдів совітських грошей та вісімсот долярів по чеку Порайка. А вони, видно, прислідили. Забрали гроші, речі, навіть шкіряну куртку і черевики. Із голови — я тобі кажу — кремовий торт... Щоб у Києві — то я поклявся би честю революції — що це Ріхтерова робота... Ніхто нічого не чув, аж поки Зільберман не зайшов. Підняли на ноги усе ҐПУ, міліцію, карний розшук, виарештували всіх підозрілих, та.., видно, ме такі хлопці робили, щоб знайти їх... Карний розшук прислав старого, царського ще шпіцля з собакою... Собака покрутилася і назад до трупа вернулася. Шніцель тільки рукою махнув: Це — каже — одеські фахівці у нас побували. В кімнаті тільки один був — та й той після роботи у вбитого черевики взувся... Єрофєєв знизив голос.

— А «сводку» на тебе він певно теж до течки з грішми поклав був... А може ще тільки збирався писати, бо на столі чистий папір лежав і розпочатий лист до товариша Порайка.

* * *

Коля задоволено поглажує щетину на неголеній бороді.

— Мільярди — я спалив, бо то барахло, тай новими пачками він їх одержав... Міг фінвідділ серію занотувати собі... А доляри — пощо палити? Придадуться...

Переглядаємо папірці Дацишина і я відкриваю маленьку таємницю, чому він, друг і приятель всесильного Порайка — сидів на такій незначній «посаді» коло кордону. «Коля» захопив із собою одну із пачок, які Дацишин того дня десь одержав. Переконався перед тим, що всі вони однакові. Були то запаковані по тисячі штук летючки Центрального комітету КП(б)ЗУ. У них — «комуністична партія большевиків Західньої України» — вихвалювала на всі боки большевиків та закликала галичан боротися за приєднання Галичини до «батьківщини світового пролєтаріяту». Закінчувалися, звичайно: «Хай живе ІІІ Інтернаціонал, хай живе т.Лєнін, Червона армія» і т. п. Друковані були на тонкому заграничному папері. Датовані: «Львів, 1 листопада 1922 року».

У записній книжці Дацишина, у листах і квітарах, що знаходилися при ньому, — були цікаві речі. Товариш Дацишин одержував аґітаційну комуністичну літературу і доляри: перше через спеціяльного кур'єра із Харкова — жидка Гельптуха, який залишав йому її у повітовому парткомі, — друге через повітовий фінінсовий відділ по спеціяльних чеках, підписаних Порайком. До нього приходили «свої люди» із Галичини, брали літературу і доляри, а залишали звіти з «роботи» і витрати грошей. Завдання для поодиноких осіб в Галичині, які були занотовані у записній книжці — мали в собі питання цікаві для трьох «чинників»: ЦК комуністичної партії, контррозвідки ҐПУ і «розвідчої управи» червоної армії.

Переглянувши папірці, я перестав дивуватися, що Дацишин «з'орієнтувався» скоро в моїй особі. Сам бо він був «фахівцем» підпільної праці. У написаному вже і захопленому «Колею» доносі Дацишин висловлював досить влучні припущення та приводив цілу низку дрібних фактів, що багато могли сказати такому фахівцеві в національних справах, яким у повітовому ҐПУ був заступник начальника — поляк Камінскі. В кожному разі їх вистарчало для того, щоби «опер-тройка» вистріляла у волості чимало людей. Найцікавішим може розділом з цілого доносу був розділ про двох галичанів В. та Р. — бувших старшин. Один із них працював діловодом у волісполкомі, другого я прийняв на посаду учителя. Дацишин писав, що він знає їх ще з Галицької армії, як заядлих шовіністів, що під час, коли галицька армія була з большевиками — вони провадили в частинах протибольшевицьку аґітацію, що вони і тепер використовують своє положення для контрреволюційної пропаґанди, заховують те, що були старшинами і зареєструвалися як рядові стрільці, та що з розмов із ними — він виніс вражіння, що вони мають замір утекти за кордон.

Перечитавши всі папірці та поробивши собі з них «невинного» вигляду шифровані нотатки — вкидаю усе, не виключаючи й долярів, у піч. Занадто щиро шукало ҐПУ за справниками нападу, щоб можна було залишати найменший доказ. «Колі» раджу закинути десь, або заховати на стороні свою «палочку». Думка про напад з ціллю грабунку — скінчиться у чекістів, як тільки вмішається у справу Порайко.

* * *

Ховали Дацишина з трьома орхестрами, звичайно без священика. За трумною йшли: голова губісполкома товариш Порайко, представники повітового парткому, виконкому, ҐПУ, голова нашого волісполкома, волвоєнком і я. Позаду тягнулися чвірками співробітники повітових установ. «Коля» ішов між «страховиками». На вулиці — «ми не зналися»... На кладовищі товариш Порайко виголосив промову:... «Спи, дорогий товаришу! Ти лицарськи загинув на комуністичному фронті! Ти впав у боротьбі за визволення трудящих мас усього світу і своєї рідної Галичини! Закордонна буржуазія заплатила золотом продажним убивникам за твоє дороге для нас життя — прийде час і ми відплатимо їй кров'ю і вогнем!»...

Потім виступив харкавий жидок — секретар повітпарткому і нагородив купу дурниць «заїхавши» аж про Китай, Індію та поневолені неґритянські маси в Африці, які «спішать» усі вже під червоні прапори Інтернаціоналу. Потім виступали ще і ще. При кінці, несподівано для мене, виступив із гурту «страховиків»... «Коля» і виголосив таку «теплу» промову, що товариш Зільберман, який стояв поблизу ями, — завзято зашморгав носом і заоперував коло нього хустиною. Закінчив «Коля» побажанням, щоб ҐПУ якнайскорше упіймало виновників смерти товариша Дацишина та немилосердно покарало їх.

* * *

Чотири чоловіки у кашкетах із зеленими верхами перекидали речі, переглядали папери та книжки. Не знайшовши нічого «цікавого» — переглянули мої кишені.

— Таваріщ! Ви арестовани.

У комендантурі ҐПУ чекіст-латиш заглянув ще раз до кишень, чобіт та за пазуху і сів заповнювати картку — «постанову» про арешт. Скінчивши, поставив дату — 3 квітня 1923 р. і підсунув до мене листок.

— Прошу перечитати і підписатися.

Переглядаючи, зупиняюся на долішній графі: «обвинувачується за §58 карного кодекса». Пригадую собі зміст того «симпатичного» артикулу. «Приналежність до товариств та організацій, що ставлять собі за ціль повалення совітської власти, або відірвання від Російської Соціялістичної Федеративної Республіки частини її теріторії... карається найвищою мірою соціяльного захисту — розстрілом, з конфіскатою усього майна. При зм'ягчаючих вину обставинах тюрмою із суворим ізолюванням на термін не менше трьох літ, та позбавленням громадянських прав».

Із комендантури повели відразу на допит до кабінету самого начсочі³ таваріща Міхаіла (інакше — Менделя) Зільбермана. Із його запитань виношу переконання, що арештували мене на підставі його розмови, із Дацишином ще зимою, та пізніших донесень тайних аґентів, що їм «розробка» була припоручена. Арешт не мав нічого спільного із смертю Дацишина. Фактичних доказів вини ҐПУ очевидно не мало, бо Зільберман сердився і кричав, щоб я признавався. Почувши від мене, що коли він не заспокоїться, то я не буду з ним говорити — покликав вартового коменданта.

— Замкнути у перший нумер і відкрити піддувала!..

На сходах роздумую над тим — що то за такий «нумер» із «піддувалами»?

Переконуюся, що то звичайнісенький маленький домовий кльозет із якого «раковину» забрали, а поставили дерев'яний стілець. Рура у долівці була закрита дерев'яним кружком. Комендант зняв той кружок і забрав його з собою. Знизу потягло відповідним запахом. Спати у «нумері» можна лише сидячи на стільці та спершись плечима у одну стіну, а колінами в другу. Холод був «собачий». Не можна сказати, щоб три ночі й три дні, які провів у «першому нумері» — належали до приємних спогадів...

Третьої доби, під вечір, хтось просунув у дірку в дверях десять цигарок, потім сірники. Припадаю оком до визірки і бачу широке обличчя Єрофєєва. Киває пальцем, щоб наставив ухо.

— Я тільки що приїхав із Вінниці... Не журись — нічого страшного нема. Ото тоді Дацишин на тебе наговорив, а Зільберман «сексотам» завдання дав слідити за тобою. Ну, а ті, як звичайно — понаписували усяких дурниць... Із Зільберманом я не хочу говорити — бо то баран, а як переїдеш до Вінниці — там тебе звільнять одразу... Тільки той... гляди про «ґудзики» не проговорися... Зараз я віддам розпорядження, щоб тебе перевели звідси до загальної камери, бо... мені це помешкання потрібне для жида-пачкаря, якого справу я веду...

Через годину один із дрібніших чекістів — молдаван — вів мене через подвір'я до загальної камери, що містилася в окремому будиночку.

— Тебе що, товариш Єрофєєв — давніше знав?

— Були знайомі.

— Він казав мені, що Зільберман пришиває тобі «липову» справу... М-д-д-а-а.... То, брат, такий... Він мені за два тузіни дамських пончох заграничних — карну справу причепив був... Добре, що товариш Єрофєєв із начальником переговорив і той сказав припинити, а то б «парився» місяців а шість... А сам контрабанду із границі автом возить... Ти, браток, замерз, як я бачу... Нічого... Зараз улаштую тебе — нагрієшся...

Арештантське приміщення — було досить «ориґінальне». Починалося коридорчиком, у якому сидів на столі вартовий чекіст із ключами. Потім був передпокій, де стояла бочка з водою і п'ять величезних бляшаних «нічних посуд». За ним була жіноча камера, а за нею мужеська. Між цими двома камерами двері не зачинялися, бо мужчини мусіли ходити до «передпокою» через жіночу. Жіноча загальна — була «загальною» подвійно: мужчини, що були арештовані з власними жінками, — мали дозвіл спати на жіночих прічах. Крім того, спав там іще старенький священик, бо був старенький і мав хворе серце, та арештований за щось чекіст — бо... був чекіст.

Молдаван перейшов зо мною через жіночу і зупинився на порозі мужеської.

— Що — тут у вас місця на прічах нема? У відповідь загуло пів камери.

— Товариш комендант! Дозвольте спати на підлозі у жіночій. Там ще й на прічах може пара чоловік зміститися — а тут на підлозі нема вже де усім лягти.

Молдаван нічого не відповів і обернувся, до жіночих прічів. Скраю під стіною, накрите з головою блакитною шовковою ковдрою, лежало щось аж занадто «солідне». Із під ковдри виставлялася пара грубезних ніг. Чекіст дотягнув за ковдру. Із-під неї показалося досить можливе «личко» під копицею кучерявого русого волосся та «геркулесівські» рамена. Коли «личко» розкрило очі — молдаван привітливо усміхнувся до нього.

— Товариш Роза! Може б ви посунулися трішки від стіни і примістили коло себе цього товариша... Та позичте, поки йому принесуть, крайочок матераца і ковдри... Бідолаха закостенів у «першому нумері»...

Роза глянула-на мене співчутливо.

— Перший нумер.. Щоб він вам завалився разом із вашим Зільберманом! Я у ньому за два дні може із десять кілограмів ваги стратила...

Потім, струснувши цілими прічами, відсунулася від стіни і загнула край ковдри.

— Роздягайтеся та лізьте грітися. Я вже знаю, як то після «першого нумеру»...

Моїм «сусідом», як виявилося, була Роза Фінкель — дочка колись дуже багатого жида-фабриканта. Була це «знаменитість» повітового міста, про яку я дещо чув раніше. Славилася тим, що чотири роки назад, коли мала ще тільки чотирнадцять літ, — важила вже дев'яносто кілограмів. Три роки тому, при відвороті польської армії — утекла із ґімназії з якимсь майором закордон. Тепер була арештована за поворотний перехід границі.

Загрівшися та наслухавшись оповідань Рози про життя закордоном — іду до мужеської камери, де лунали пісні й регіт. В'язні розважалися: «різали дуба», «будували паровоз», «розмовляли по телефону» і т. д. Жертвами тих злосливих забав були «новачки», що не знали ще всіх арештантських «премудрощів».

Майже половина в'язнів — перебіжчики галичани. Підсідаю до елєґантсько одягненого молодця. У розмові довідуюся, що це бухгалтер Брояхівський із Дрогобича. Мав прекрасну посаду у нафтовій фірмі та покинув її і перебіг на «радянську» шукати щастя і сяави. Кажу йому, що більшої дурниці він стрелити не міг... Брояківський не погоджується.

— Але — що?!.. Прецінь я розумію, що мусять перевірити, чи я не ворог часом... Але я, пане товаришу, є прихильником соціялізму. А до того я приніс листа до Порайка від його шкільного товариша, який мене поручає...

— Добре — добре... Як я чую із розмов, так оті два студенти перебігли; бо хочуть замість польського війська — піти до «української» школи червоних старшин... Оті голодранці — шукають тут заробітку і кавалка хліба... Чого ви шукаєте?

— Пане товаришу! Я працював у французькій фірмі — мав двіста долярів місячно... Можна жити — правда? Але ж я там не мав жадної перспективи! Я скінчив університет, знаю мови... Та що з того, коли для мене там замкнуті дороги до якоїсь ширшої праці через те, що я українець. А я хочу прикласти свої знання для праці на добро свого народу! Я ж можу провадити якусь поважну громадянську, політичну роботу... А чи ж мені поляки дозволять?! Тут, у своїй державі — зовсім що іншого! Тут, прошу вас, я — українець — можу авансувати навіть на міністра або народнього комісаря...

Я дружньо плеснув «кандидата у міністри» по плечі.

— Дурний тебе, брате, піп хрестив...⁴

Тюремний підвідділ Подільського губвідділу ҐПУ, окрім двох жіночих, мав вісім камер, що були «зроблені» із звичайних кімнат приватнього будинку. Містилося в них коло 400 підслідчих в'язнів. У «моїй» невеличкій камері було сорок чоловік. Були тут представники усіх «кляс»: священики, учителі, службовці, селяни, та навіть два «пролетарі» із Винницької електровні. Вікно ізнадвору було закрите дерев'яним щитом і температура у камері була така, що, здається, якби був там пісок — можна би пекти яйці — як у Сахарі.

Справу мою передали слідчому Якову (тобто — Янкелеві) Зільберману — рідному братові Менделя Зільбермана. Арештанти, що перебували вже у «тюрподі» по кілька місяців — ґратулювали мені... Оповідали, що Зільберманові доручають тільки неповажні справи, тай взагалі його у ҐПУ держать лише через те, що його «шваґер» — є членом ради народніх комісарів України. Дурнішого слідчого я справді у ҐПУ не зустрічав, ні до того — ні після того. Зовнішний вигляд: — низьке прищувате чоло, круглі баранячі очі, круглий ніс, що наперекір усім вимогам раси — задирався догори. Коли він покривленими на всі боки літерами писав протокол допиту — то прикушував вивалений на нижню губу язик і безперервно шморгав носом, підтягаючи назад те, що непрошено із нього вилазило. Коли говорив — «харкав» немилосердно. Перша наша розмова виглядала так:

— Товариш Горський! Попереджую вас, що я вже все знаю. Я хочу, щоб ви признались самі тільки для того, щоб вас лекше покарали...

— Ну добре-добре... Але я нічого не знаю!

— А я вам кажу — що я все знаю!

— А я повторюю, що не знаю нічогісінько.

Товариш Зільберман витягнув із кишені бельґійський бравнінґ і витягнувши руку через стіл замахав ним перед моїм носом.

— Признавайтеся, бо я вас зараз застрелю!

— Заховайте револьвера, бо поки ви його наладуєте — я видеру і викину за вікно.

— Він наладований!

— Брешете, бо «шпиндик» догори стоїть... Зільберман глянув на «шпиндик» і сховав бравнінґ. Потім зморщив брови і уважно глянув на мене.

— Ви мені сказали — що я брешу?

— Я хотів сказати — що говорите неправду.

— Будете признаватися?!

— У чому?

— Що ви є петлюрівський організатор!

— Ані мені сниться! Я старий большевик.

— Будете признаватися?!

— Не поріть дурниць...

— Ходім! Я вам покажу — де раки зимують!! У тюрподі Зільберман підкликав дозорця.

— Замкнути його у підвал і тримати, поки не заявить, що вже признається. Дозорець завів у темний коридорчик, підняв у підлозі ляду і смачно позіхнувши — запросив мене очима.

— Лізь, товариш... та помалу, щоб карк не скрутив...

Злажу по звичайній дерев'яній, драбині. Надо мною замикається на колодку ляда. Папіроси і сірники в тюрподі дозволялися. На щастя, мав їх із собою. Закурюю цигарку і присвічуючи сірниками із цікавости оглядаю льох. Звичайнісінький собі льох, у якому'колись, певно, можна було картоплю тримати. Тепер вимагав капітального ремонту. По одній стіні сочилася вода із попсованого внутрішнього кльозету. Цегляна долівка покрита слизьким болотом. Стіни слизькі від вогкості й плісені. Єдиним можливим місцем — була драбина. Сідаю на долішній щабель і відігнавши від себе всі арештантські турботи — починаю думати над тим — що поробляє під цей час Славця?... Нараз — щось упало мені на плече. Відрухово хапаю рукою за те місце і це «щось» — впивається зубами у палець. Вісім років назад, коли недалеко мого коня уперше розірвалося гарматне стрільне — я злякався був трошки менше. Через хвилину упритомнюю собі, що то ніяка «нечиста сила» — лише звичайний щур. Ще через кілька хвилин переконуюся, що їх тут немало та що я, очевидно, перешкоджаю їм мандрувати по драбині під підлогу і з поворотом. Випаливши ще одну цигарку, вилажу по драбині й починаю товкти кулаками у ляду. Коли прийшов дозорець, кажу йому, щоб викликав слідчого Зільбермана, бо я вже хочу признаватися. Дорогою до свого кабінету Зільберман усе похвалював мене за мудрий замір. Сівши за стіл, вивалив язик і почав писати заголовок протоколу.

— Так ви, товаришу Горський, признаєтеся, що були у петлюрівській контрреволюційній організації?

— Так.

— Що це була за організація і хто у ній був керівником?

— То моя організація — я у ній найстарший. Обличчя товариша Зільбермана розмаслилося... Почав записувати із таким захопленням, що забув у час підтягнути назад соплю.

— Скільки у вашій організації є членів?

— Чотирнадцять тисяч.

Зільберман роззявив рота.

— Ой-йой! То щось багато... Може менше?

— Ні одним чоловіком!

Записав.

— Хто вам доручив таку організацію?

— Сам Петлюра.

— Ви були у нього за кордоном?

— Ні, він був у мене.

— Де саме?

— Ми бачилися тут, у Вінниці.

— Що ви кажете?! Тут був сам Петлюра і його не упізнали?

— Він був передягнений за жінку.

Записавши, Зільберман довго роздумував над тим, що записав.

— А ви під цим підпишитеся?

— Чому б ні?

— Але як ви мене дурите — то будете за це відповідати.

Зільберман покликав із сусідньої кімнати другого чекіста.

— Побудь з арештованим. Тільки — уважай!.. Я піду до начальника...

Через декілька хвилин повернувся в супроводі заступника начальника губвідділу ҐПУ Іванова — інтеліґентного освіченого москаля з чорною борідкою. Іванов сів, переглянув протокол, потім підніс очі на мене і постукав себе пальцем по чолі.

— У вас, товариш Горський, — тут усе в порядку?

— В порядку, товариш начальник. Через те я волію «признатися», що я є сам Петлюра, ніж ночувати у вашому льоху із щурами. Начальник посміхнувся.

— Ви що, товариш Горський, ҐПУ — не боїтеся зовсім?

— А що ж то я, товариш начальник, контрреволюція чи буржуазія яка — щоб ҐПУ боятися?

— Ви давно арештовані?

— Третій місяць.

— Стривайте... Мені хтось, здається, щось говорив про вас... Ага... Вас Єрофєєв — знає?

— Дуже добре. Він довший час працював у моїй волості, знає, як я провадив роботу і в кожному разі може щось правдивішого і розумнішого сказати про мене — ніж наплели дурноваті «сексоти» — на замовлення.

— Гм-м... Він мені казав, що у вас там якісь особисті порахунки були... А ви катеґорично твердите, що ніякої контрреволюційної роботи не вели? А може щось трошки було?...

— Товариш начальник! Я розумію, що ҐПУ, виповнюючи своє важливе завдання по обороні нашої держави — може помилково зачепити не того, кого треба... Але ж — три місяці! Хіба можна було вже перевірити... І один товариш Зільберман, і ось другий товариш Зільберман — хочуть мене переконати, що я петлюрівець... Чейже я, до сто чортів, добровільно служив два роки у червоній армії і бився з Петлюрою!!! У справі ж є про те документи, які забрали мені при арешті...

Цей мій «арґумент» — документи, щоправда дуже добре сфальшовані — були самим «слизьким» місцем у моїй справі. Як викриється, що вони підроблені — карта буде побита. Єдина надія була на те, що приймалося під увагу під час їх «фабрикації»: виставлена, у них частина перекидалася з фронту на фронт, була декілька разів розбита, у 1922 році, вже після дати «мого звільнення» — половину її вирізали басмачі у Туркестані, що захопили увесь штаб із канцелярією, після того була переформована і змінила назву.

Іванов взяв із стола мою справу, уважно переглянув документи, перелистав попередні протоколи допитів, що були разом з постановою повітового ҐПУ єдиними «доказами», бо донесення тайних аґентів до справи не клалися, і... недбайливо кинув нею на стіл.

— Товариш Зільберман. До трьох днів справу маєте закінчити і передати прокуророві. Товариша Горського — відправити у допр.

На відході взяв сьогоднішній протокол Зільберамна і передерши на четверо — кинув до коша.

* * *

Винницька тюрма уліті 1923 року — мала специфічне «обличчя». Більша частина в'язнів — були священики, дяки, церковні старости. 1923 рік зустріла Україна під знаком небувалого підйому релігійних почувань в селянських масах. Обдерте «продовольчими загонами», подесятковане кулями чекістів і голодом, ображене в своїх релігійних чуттях село — потягнулося душею до Вищих Сил за порятунком. У ті часи творилися речі направду не зрозумілі. Згадати хоч би такий факт:

Бронзова копула однієї з київських церков, що від часу потемніла вже, — одного ранку засяла новою позолотою. Будова церкви та її положення у місті — виключали можливість потайного відчищення чи позолочення уночі. До церкви стали сходитися й з'їжджатися тисячі народу. ҐПУ стало розганяти богомольців. Державна комісія фахівців оглянула копулу і об'явила у пресі, що зміна кольору наступила унаслідок атмосферичних впливів.

Не було повіту, де б не відновлялися старовинні образи або не творилися інші випадки, що стягали до себе маси богомольців. Та найяскравішими і найбільшими по розмірах — були: калинівське чудо і «історія» у Йосафатовій долині поблизу Вінниці.

Початок «Чуда в Йосафатовій долині» не мав у собі нічого чудесного чи незрозумілого. Пастух Яків, що пас у тій долині череду — об'явив, що йому у сні з'явилася св. Діва Марія і сказала, що у найближчому часі на Україну має упасти така страшна кара Божа, якої нарід ще й не бачив. Спасеться від неї той, хто у тій долині поставить якнайвищого хреста.

В інший час, може б це так і залишилося сном пастуха Якова. Але тоді, під час згаданої мною духової кризи українського селянства — сталося інакше. Із уст до уст, із села до села, із повіту до повіту — рознеслася чутка про слова Діви Марії до пастуха Якова.

Напочатку із ближчих сіл, а вже на другий місяць із Херсонщини, Таврії, Катеринославщини, Полтавщини, Курщини, Чернігівщини, Волині — потяглися товпи богомольців, що із співами молитов несли на плечах до Йосафатової долини величезні хрести. Загони ҐПУ обсадили дороги, розганяли їх і відбирали хрести. Богомольці зрубували у лісах дерева, робили хрести і полями уночі йшли до долини. Протягом трьох місяців на долині стало понад сорок тисяч хрестів, обвішаних вишиваними рушниками.

Інакше почалося коло Калинівки. Червоноармієць-чекіст, що проїжджав повз придорожний хрест — стрілив із рушниці в Розп'яття. Селяни, які йшли за ним, зауважили, що із прострілу на грудях розп'ятого Христа — сочаться каплі крови. На другий день коло хреста були вже тисячі людей, а через два-три тижні — хрест щодня облягала кількадесятьтисячна юрба. Були випадки масових візій, коли тисячі народу одночасно бачили над хрестом св. Юрія на коні. Архангела Михаїла з вогненим мечем й інше. Юрба запалювалася ворожими до больщевизму гаслами. Влада вислала панцирники і військові частини. Комісія, яку вислав Губісполком, оглянула в присутності богомольців хрест і заявила, що та червона рідина, яка періодично з'являлася із прострілу — це ржавчина і фарба, змішані з дощовою водою. Інтервенція священиків урятувала комісію від самосуду юрби. Арешти селян не помагали, та й ҐПУ не мало фізичної змоги арештувати ті безперервні потоки людей. Тоді арештували всіх довколишних священиків і оголосили, що коли богомольці не розійдуться — священиків негайно розстріляють. Це помогло. Сапери вирубали хрести на Йосафатовій Долині і знесли калинівський хрест.

У час, коли я попав до тюрми — саме переводилася ліквідація. Пастух Яків конав вже у тюремній лікарні смертельно побитий чекістами. Подібна участь постигла і старого священика, який відправив перше богослуження коло калинівського хреста.

* * *

Місяці збігали. Прокуратура і суд були так завалені справами, що тягнули розгляди по рокові і більше. Мої сподівання, що прокурор просто припинить справу — не збулися. Передав до суду. Слідчий губсуду — надзвичайно інтеліґентний жидок Радов, що дістав підготовку до свого фаху у Московській Музичній Консерваторії, закінчив слідство і дав мені переглянути справу. При цій нагоді з приємністю стверджую, що мого минулого не перевіряли. Всі інстанції задовольнилися фальшивими документами. Згодом таваріщ Радов написав акт обвинувачення, що змістом скидався на літературний твір для конкурсу. Найменше у ньому було того — чого я боявся. Справа знову пішла до прокурора і там застрягла.

«Сонечко» помінялася за згодою лікарів посадою із сестрою, що працювала в тюремній лікарні. Через неї я мав зв'язок з волею. Мене завідомили, що коли б я був засуджений до розстрілу — то «Коля» із трьома хлопцями відіб'є мене коло виходу із губсуду. Упляновано все було добре. Автом, яким я мав би їхати до тюрми — поїдемо до стрижавського лісу.

У кінці листопада відвідав мене у тюрмі Єрофєєв. Сказав, що перевівся вже до Вінниці. Інтервенювати за мене в прокурора йому не випадає, бо справа «контрреволюційна». Але... цілий грудень місяць — контрреволюційні справи в губсуді буде розглядати його приятель Майоров, що часово заступить іншого предсідника. Він оповідав йому про мене і запевнив, що справу мені «причепив» безпідставно Міхаіл Зільберман із-за особистих порахунків. Ну а... Майоров — бувший чекіст — що вилетів із ҐПУ завдяки доносові Зільбермана, що Майоров торгує заграничною кокаїною. Словом... якщо моя справа буде розглядатися у грудні — то я вже маю у кишені виправдовуючий вирок...

Другого дня я об'явив голодівку з домаганням, щоб справа була призначена до розгляду. На п'ятий день дістаю завідомлення, що прокурор пересилає справу до суду. На восьмий день прийшов папірець, що справа розглядатиметься 16 грудня. Вісім днів, замкнутий наглухо у одиночці секретного корпусу — я живився... (прошу не усміхатися...) мріями про Славцю... В них я забувався від голоду й спраги.

Коли мене виснаженого після припинення голодівки забирали до лікарні — несподівано зустрівся на коридорі секретного корпусу з Брояківським, що вертався разом з партією галичан-перебіжчиків із прогульки. Та не був це вже елєґант — бухгалтер із Дрогобича. Зарослий, брудний, в старенькому обшарпаному одягу совітського виробу, замотані в онучі ноги були в старих ґальошах. Колір обличчя мав не кращий, як я після голодівки. Побачивши мене утішився.

— И-о-й! Пане Горський, ви ще сидите?

— Я то я... Але ви що тут робите дев'ятий місяць?!

— Най то все шляк трафить! Ті батяри кажуть, що я шпигун буржуйський... Пішла справа до прокурора... Дивіться, як я виглядаю... усе за хліб попромінював... Та ж то хлоп здохнути може на такому вікті...

16 грудня, я, подякувавши Судові за «справедливий» вирок, ішов під руку із «Сонечком» до неї на квартиру. По другій стороні ішов помахуючи палочкою «Коля», що приїхав до Вінниці на два дні, і задоволено усміхався до мене іздалека.

* * *

«Латинський» новий рік ми зустрічали в прикордонному містечку. «Начальник», я і три «боєвики»: № 3, № 7 та № 11. Новорічну вечерю зробили ми собі, як тільки стемніло. Після півночі — мали вирушити назад за кордон. Ми випили тільки пляшку білого і пляшку старого червоного вина. Може через те, що я ще не окріпнув якслід після тюрми і голодівки, ця дитяча порція — вдарила мені в голову. А разом з цим, цвяхом засіла у ній думка про те, що під цю хвилину, мене від Славці не відділюють кордони... Сісти у потяг і завтра коло неї... Та... Завтра треба бути у Вінниці. Так як забагнеться часом чогось дитині — захотілося мені відразу ж, з місця написати до неї листа. Перепросивши товаришів — похапцем пишу його.

«Знудьгувався... Скоро ж два роки, як не маю від тебе ніякої звістки... Писав декілька разів... Останнього листа — передавав із тюрми. На наше Різдво — постараюся приїхати...». Хотів уже скінчити, та... згадав, як мені хотілося поцілувати її на прощання і... убгав до листа ще «міліон» поцілунків і різних «сентиментів». Дописав, щоб не сердилася за те, що понаписував дурниць бо... пишу трошки п'яний. Тобто до тих «дурниць» —- дописав ще одну.

Через годину — у голові було ясно. На столі замість вечері — лежали папери із течки «начальника». Узявши список гуртка боєвиків, «начальник» вписав моє прізвище над прізвищем, що було перечеркнуте синім олівцем.

— Минулого тижня, №8 — застрілений на кордоні большевицькою сторожею. Займаєш його місце до попередньої праці, якийсь час повертатися не можеш. Будеш жити у Винниці. Будеш мати «про людське око» джерело існування тільки таке, щоб не перешкоджало тобі виїжджати. Тепер я буду говорити з хлопцями у справі, через яку викликав їх. Ти при цій розмові будеш присутнім, бо коли б хтось із них.не міг до мене прибути у потрібний час— ти будеш привозити мені і забирати від мене, що буде треба. Те, що почуєш — за порогом забудеш і нікому із найповніших наших людей не згадаєш.

«Начальник» спер голову на руку і хвилину задумливо креслив щось олівцем на папері.

— ҐПУ вже позбувається «традицій» Чека і стає контррозвідкою в повному значінні цього слова... Налагоджується досить добрий аґентурний апарат... Мине ще якийсь час і воно наробить нам клопоту... Треба поплутати йому стежки. Із правдивих — збити на фальшиві. Я хочу знати заміри чекістів, хочу знати, кого вони «мають на оці». Хочу мати змогу попереджувати тих, кому грозить небезпека і унешкодливлювати руками самого ж ҐПУ тих — від кого нам буде грозити небезпека.

— Я підставлю вас усіх трьох Подільському ҐПУ так, що воно завербує вас до своєї аґентурної праці. Робити будете те — що я вам скажу. Між собою будете порозуміватися, та коли б хтось із вас був викритий — має вмерти сам. Робота це дуже небезпечна. В ній треба скоро рухати мозком і зовсім не давати рухатись нервам. Це буде гра у «дурні» із самою тіткою смертю, під час якої мусите бути добрими шулєрами. Головне — спокій у кожному положенні. Тоді буде все добре. Через якийсь час — я виряджу ще одну трійку. Наразі не маю ще відповідних людей.

Мені стало якось... ніяково.

— Якщо треба — я піду.

— Не надаєшся.

— Чому, начальнику?

— Чоловік, що йде на цю роботу — мусить забути батька, матір, усіх найближчих. Для нього поза тим, що він має робити — повинен перестати існувати весь світ. Я читав того листа, що ти передавав із тюрми через «Сонечко» і не читавши можу тобі переповісти, що ти писав сьогодні. Батька ти можеш забути, але про «неї» — будеш думати у хвилину, від якої буде залежати і твоє та й може й ще чиєсь життя... Наразі я для тебе маю одну маленьку роботу. На початку кожного місяця — п'ятого-шостого дня, два фельд'єґрі із Харківського ҐПУ привозять до Вінниці інструкції та доляри для закордонної большевицької роботи. Ідуть завжди поспішним поїздом Москва — Волочиська в окремому купе. Мені потрібне те, що, вони будуть везти після нового року. Ти № 2 і № 6 — залагодите цю справу.

* * *

Через вісім днів Вінниця мала урочисті похорони двох фельд'єґрів ҐПУ. З течкою набитою паперами і доларами — пішов через кордон № 2 — тобто «Коля», який перед тим дістав двотижневу відпустку із госстраху «по хворобі»; Я у цей час мусів сидіти у Вінниці та удавати, що є страшно занятий... гуртовою продажею вакси і пасти до черевиків — виробів маленької «непманської» фабрики. Оповідати, як ми «залагодили ту справу» — шкода місця. Такі речі робляться майже завжди однаково, незалежно від того: чи виконавцями є революціонери, чи — «ділінґери».

* * *

Зайшов повечеряти до «люксусового» непманського ресторану «Уніон». За одним із столиків сидів Єрофєєв і начальник контррозвідчого відділу ҐПУ — Ґаліцкій. Був це інтеліґентний жид з багатої одеської родини. Мав повне випещене обличчя і очі стальового кольору й виразу. Єрофєєв піднявся із-за стола.

— Здоров, товариш Горський! Я вже давно тебе хотів побачити... Познайомся — це товариш Ґаліцкій. Ми з ним про тебе говорили... Ґаліцкій «делікатно» оглянув мене.

— Ходімте, товариші, до окремого кабінету.

У кабінеті Ґаліцкій сказав подати пляшку коньяку і відповідні закуски.

— Так от що, товариш Горський... Мені про вас Єрофєєв говорив і я постановив притягнути вас до праці у ҐПУ. Не маю на думці дрібного «сексотства»... Я вас возьму на штатну посаду в аґентурному апараті. Будете мати добру платню, на видатки окремо... Як покажете свою роботу — можливо переведу вас до зовнішнього ҐПУ. У вас там була якась справа?..

— Було... Ну та із большевика контрреволюціонера безпідставно зробити хіба не можна. Мене виправдали цілком...

— Ну, знаєте, мені більш усміхалобися, як би ви таки були контрреволюціонером та стали чесним чекістом...

— Я боюсь, товариш Ґаліцкій, що із цього нічого не вийде. Я не маю ніяких зв'язків із контрреволюціонерами. Що я за роботу зможу вам дати! Ви мене якийсь час потримаєте і викинете.

— Зв'язки я вам сам дам. Від вас буде залежати тільки відповідно розпрацювати те, що вам буде доручено. Але... я бачу, що ви не маєте охоти... Скажу вам просто. Коли я вже постановив собі притягнути вас до роботи — нема над чим дискутувати. Вас суд виправдав... Але вас підозрівали у контрреволюції... В таких випадках, ми маєм право, адміністративним порядком, без всяких судів, — запакувати так рочків на п'ять на Соловки... Я не хочу цим сказати, що коли б ви не згодилися — ми з вами це зробимо. Відмовлятися ви не маєте причини...

— Та відмовлятися я й не збираюся. Ще рік тому — я казав товаришеві Єрофєєву, що маю охоту працювати в ҐПУ... Правда, я мав на увазі зовнішнє...

— Уніформа — від вас не утече. Я хочу притягнути вас до роботи — де ви зможете дати найбільше користи, а саме — до боротьби з українською контрреволюцією.

— Але я мав замір поїхати на тиждень на місце колишньої своєї праці. Залагодити деякі особисті справи... .

— Але ж прошу! Це — не горить. Через тиждень, два, — зайдете до мене і тоді все оформимо.

* * *

Я сидів з «начальником» і оповідав йому про свою розмову з Ґаліцкім. Вислухавши — «начальник» заперечуюче крутнув головою.

— На цю роботу я тебе не пошлю. Залишишся за кордоном і більше туди не поїдеш.

Очевидно, «начальник» упіймав на моїм обличчі нотку радости, бо й сам посміхнувся.

— Ти дуже її любиш?

— Начальнику! Я не маю права так казати... — Я люблю її так, як Україну...

«Начальник» чомусь зітхнув і на хвилину задумався.

— Не можна, друже, так любити. Це рідко добре кінчається... Ти коли хотів би їхати?

— Хоч би й завтра.

— Ну добре... Я завтра поїду залагоджу тобі справу з документами. Та здіймемо мірку — привезу тобі «европейський» одяг, бо таким «азіятом» — тобі і до поїзду не можна сідати. Увечері собі поїдеш. Що ти умієш робити?

— Умію стріляти, кидати ґранати, щоб розривалися у леті, незле їжджу на коні, шаблею орудую.

«Начальник посміхнувся.

— Це, друже, фах у мирні часи зовсім не поплатний. А поза тим?

— Поза тим... Читати. — Писати...

— Мусиш або вчитися, або за якийсь, як кажуть, «інтерес» братися... Ти маєш право до частини фельд'єґрської течки..

«Начальник», відсунув шуфляду і відлічив тридять папірців по сто долярів.

— Візьми. На початок тобі вистарчить.

* * *

Я сидів на знайомій отамані і розмовляв з мамою маленької Любці. Власне, говорила вона: ...Це таке звичайне і просте... Я поїхав... Час робив своє діло. Приїхав інший... Був кучерявий і гарно співав... Славця закохалася... Тепер вчаться обоє на університеті у Кракові. Цяна Любця прислухалася до нашої розмови, розкладаючи на стільчику забавки.

Розірвав листа, що його залишила для мене Славця, коли приїжджала додому на Різдво.

«Пане поручнику! Або ви не одержали мого листа, якого я послала вам у відповідь на ваш лист з України, або не захотіли його дуже виразного змісту зрозуміти. Я ніколи вас не любила. Чуття, яке було у мене до вас, — не була любов. То був лише — жаль...»

Кров ударила мені в лице. «Жаль...». Прокляте слово! Я так ненавиджу його! Чому Славця не знайшла якогось гіршого, образливішого слова — тільки це?!..

«...Ваш «п'яний» лист — вбив в мені всяку пошану до вас і я вичеркую вас із числа своїх знайомих.

Ярослава Н.

П. С. Що до вашої обіцянки на Різдво — то може у вас на Україні так прийнято. У нас в Галичині без запрошення до чужої хати не приїжджають».

Поклав лист і відкинувшись з замкненими очима на плечко отамани — задумався. Навіть не задумався. Шматки думок, що літають не чіпляючись один одного — не можна назвати задумою. Щось заворушилося коло моїх ніг. Цяна Любця вилізла на коліна і припала до моїх грудей.

— Знаєш що, вуйцю Юрцю... Ти не журися за Славцею... Знаєш що... Ти купиш мені метр чеколяди, а я, як виросту, — то я за тебе заміж піду...

Пригорнув її до себе. Той теплий віддих дитини на моїм обличчі — був такий... цілющий.

Любця клалася спати і молилася Богу.

— Боженьку! Пошли здоровля таткові, мамці і щастя Україні...

Україна... Чому це слово таке болюче!.. Чому воно ще більш болюче вимовлене дитячими устами!.. Воно вдарило мені в груди і потягло, образ за образом: знущання, зради, зневаги, що їх переживає народ мій. Кров з тих образів заляпала в моїм мозку пекучі слова листа. Коли крики болю із тих образів змішалися з моїм болем — на душі стало камінно-легко.

Я підійшов до ліжка, нахилився над Любцею і поцілував її в чоло.

— Дякую, Любцю...

Вона розкрила повільно очі, всміхнулася крізь сон до мене і знову зажмурилася.

* * *

Я сів коло «начальника», поклав на стіл двадцять дев'ять папірців по сто долярів і сидів мовчки. Він теж мовчав, лише дві зморшки на чолі стали чорно-глибокими. Через якийсь час він поклав мені руку на плече.

— Двадцять два роки тому — я любив так само, як ти, і заробив двадцять літ каторги. Вона увесь час писала до мене листи. Якби ти, друже, читав ті листи! Вони напоювали мене силою. Через три роки я утік із Сибіру і заїхав за нею, щоб забрати за кордон. Довідався, що вона вже два роки як вийшла заміж. Писала до мене ті листи, щоб... мені легше було. Закордон я вже не еміґрував. Залишився, став особою з чужим прізвищем і псував кров московській поліції. Це було для мене «ліком». Найтяжче було мені погодитися із тим, що вона потім не була щасливою...

«Начальник» знову замовк на якийсь час. Потім сховав гроші, витягнув списки і вичеркнувши моє прізвище із описка Б. — вписав його до списка Д.

— На тій роботі будеш смерть мати забезпечену на 90%. Та коли зарання погодишся на всі сто і будеш до неї спокійно усміхатися — то ручу, що нічого тобі не станеться. Через двадцять років будеш все згадувати — як я тепер згадую.

Після півночі я кинув у кут новеньке «европейське» убрання і одягнув свої мисливські чоботи, смушову шапку, шкіряну куртку на футрі. До місця, де звичайно переходив кордон, треба було йти кілометрів із вісім. Там були комиші на річці і лози на большевицькому березі. Пекучий вітер із морозом сік у очі сухим снігом. Кілометрів через три дійшов до місця, де на кордоні був застрілений № 8. Плюнувши в лице в'їдливому вітрові, відвожу безпечники у обох револьверів, відгинаю дротики коло ґранати і звертаю удолину до голого чистого льоду. Большевицької сторожі, чи на своє, чи на її щастя, — не зустрів. За річкою виходжу нагору і убік вдарив вже большевицький вітер.

* * *

Місяці збігали. Я «приятелював» із Ґаліцкім — був з ним на «ти». Часом ми подовгу розмовляли з ним у його кабінеті. Підчас тих розмов він виймав із шафи і переглядав аґентурні справи у сірих та зелених обгортках. Кожний листок у кожній справі — то був щабель драбини, по якій повільно лізла смерть до того, чиє прізвище було написане на обгортці. Ломати під ногами смерті щаблі, перевертати ту «драбину» догори ногами — було одним із наших завдань. Зате — ми платили: № 7 та симпатичний, здібний хлопець із другої трійки — вже були розстріляні. Кожний із них — вмер сам, не видавши товаришів.

Обличчя України у 1924 році, в порівнанні з минулими роками — змінилося до невпізнання. Знищені під час «воєнного комунізму» приватна торгівля і промисел — розвивалися велетенськими кроками. Переводилася масова українізація установ та шкіл. У своїй сільськогосподарчій політиці большевики покинули методи «розкуркулювання» та «развйорсток», а на їх місце кинули гасло: кожний селянин при совітській власті має стати багатим. Розділена між селянами земля — була закріплена за ними на 9 років. Замість податків натурою — був заведений сільськогосподарчий грошовий податок, що не був тяжким, бо селянин вигідно продавав свої вироби на приватному ринку. На місце безвартісних мільярдів і мільйонів — прийшов сталий червонець. Царська золота десятка продавалася і купувалася вже на чорній біржі за 9-9,50 — совітських паперових карбованців. Доляр — за 1 карб. 50-60 копійок.

Людини в доброму убранні і з чистими руками не називали вже «буржуйом». Із зміною життьових обставин, поважна частина української інтеліґенції — цілком щиро почала погоджуватися з московським большевизмом; мовляв: їсти і одягнутися можна, по-українськи говорити не забороняють, — якого ще нам лиха треба?!

Приїзд Михайла Грушевського із-за кордону, його реферати, статті Юрка Тютюнника у московських та харківських газетах — збивали з пантелику найсвідоміших. Українська держава з червоним прапором замість жовто-блакитного — багатьом видавалася вже чимсь реальним. Галичани, переважно молодь, перебігали до «радянської України» цілими юрбами. Вже у травні, цифра перебіжчиків із Галичини в реєстратурі подільського ҐПУ — перескочила за тридцять тисяч. Деякі галицькі газети, що їх я час до часу переглядав у Ґаліцкого — були в телячому захопленні радянською Україною та її національно-культурними досягненнями. Випадково попало мені в руки число «Діла», перечитане перед тим начальником контррозвідки. Було там повідомлення про самогубство якогось професора на Україні. У залишеній ним записці, як причина його смерти, подавалися радянські політичні відносини. Подавши то «з денникарських обов'язків», хтось із редакторів застерігся від «тенденційних коментарів», бо... «вправді» йому відомі деякі неґативні сторони «української радянської влади», але... відомі також численні позитивні її сторони: національна культура... шкільництво... і т. д. Відчувалося, що як би автор не оглядався на польського цензора — то написав би щось більше. Ґаліцкій обчеркнув ту статтю червоним олівцем і на марґінесі газети надписав для свого секретаря: «сд. вым. в пап. дост. н. проп. за гр.», що мало значити: «зробити виборку до течки «досягнення нашої пропаґанди за кордоном».

Та згадане мною — це лише одна сторона медалі. У квітні 1924 року, права ҐПУ, обрізані 1922 року — були знову поширені. Справи української «контрреволюції» були вийняті з-під компетенції губсудів та їх слідчих і передані цілком ҐПУ. Воно само вже переводило в них слідство, само й судило у надзвичайних сесіях. Тюрми і арешти при ПГУ — були переповнені людьми, що бодай колись мали зв'язок з боротьбою за незалежну Україну. Майже щовечора відбувалися крадькома розстріли засуджених. ҐПУ через своїх аґентів пильно стежило за кождим українцем на державній чи кооперативній посаді.

* * *

Не належить до великої приємности, коли тобі, під час «дружньої» розмови — скрутять назад руки, оглянуть кишені й освідчать, що ти вже арештований. «Приємність» подвоюється, коли, зачувши запах смерти — мусиш удавати, що дивишся на те, що сталося, як на помилку або жарт.

У вікно залітали шуми літніх сумерок. Ґаліцкій сидів напроти мене через стіл. Коло нього лежав мій новенький «мавзер» 7,65 з витягнутою магазинкою.

— Ну — товариш Горський — твоя карта побита. Через тебе ми дещо втратили... Трудно... Втратимо ще й сім копійок на кулю.

Маленька павза.

— Моя душа чекіста давно вже зачула в тобі ворога. Я не мав доказів. Та... обдурював ти нас — обдурили й ми тебе. Хочеш жити — викладай на стіл свої карти. Признайся щиро у всьому.

Голос у Ґаліцкого спокійний, майже ласкавий. Він приємно усміхається. Та у гаммі його усмішок проглядують нотки оскаженілости. Він озлоблений до краю. А боги сердяться тільки тоді — коли не почуваються на силах... Він не знає — чому — але душею правдивого контррозвідчика відчуває, що биття і лякання смертю — не поможуть. Витягнувши через стіл руку — тепло кладе її на мою.

— Слухай, Горський, — хоч ти такий Горський, як я Ґаліцкій — давай забудем все і почнемо від початку. Ти мені відкриваєш все, я звільняю тебе і приймаю на працю. Не пожалуєш... Будеш мати, — що душа твоя забагне. Я чую, що якийсь діявол оточив мене своїми аґентами. У мене цього року провалюється справа за справою. Я ж не можу розігнати весь апарат... Допоможи мені і станеш для мене найдорожчим другом.

— Слухай, товариш Ґаліцкій, мені здається, що ти просто перепрацювався... У тебе просто з психікою щось не до ладу... Тобі треба відпочити, а то ти скоро всіх своїх чекістів будеш уважати за ворожих аґентів... Ну, чого тобі забагнулося мене арештувати?!...

Ґаліцкій перестав усміхатися і задзвонив на вартового коменданта.

— Посади у смертну камеру.

* * *

Від того дня збігає одинадцятий рік. Як на екрані пропливли: тюрми Вінниці, Києва, Полтави, Херсону, симуляція божевілля, психіятричні лікарні, засуд, утеча по восьмилітнім ув'язненні, Дон, Кубань, Волга, Москва, Білорусь і... львівські хідники.

Сьомий рік спить уже «начальник» на чужому цвинтарі, забравши до гробу ім'я не одного безіменного борця. Шорстка шмата смерти — стерла з табелі живих — майже всі згадані мною і незгадані №, №, №.

Розстріляний 1929 року хорунжий Калинівський. Тоді ж згасла від кулі чекіста «Сонечко» і відспівав свій передсмертній марш юнак Павлусь. На їх місце стали, може... Андрійчик та Женя з-над Либеді.

«Коля» живе у Галичині, мас споживчий склеп, дружину та двох малих синків. Хлопці — як живе срібло. Коли не б'ються на вулиці з однолітками — то дубасять у хаті один одного. «Коля» все переконує їх, що битися негарно...

Маленька цяна Любця стала вже великою панною і як зустрінемося, то цілувати мене за цукорки — напевно вже не схоче.

В КАЗЕМАТАХ ҐПУ

За плечима гримнув засув, ляснув у колодці ключ... Оглянув свою камеру.

Камера № 8 — знайома вже з восьмимісячного сидіння минулого року. Перша від внутрішнього виходу, через що в ній завжди держали або смертників, привезених із в'язниці на розстріл, або особливо важних підслідчих, що їх ҐПУ заховувало від других в'язнів.

Початок — не потішаючий...

Починаю ходити із кута в кут, намагаючись з'ясувати і зважити положення.

Мозок працює горячково.

Пригадую собі подробиці арешту, пронизливий погляд стальових очей Ґаліцкого, інтонації його спокійного, з добре прихованими нотками злости, голосу...

«...Твоя карта — побита»...

Здається це недалеко від правди... Починаю зважувати, що «вони» можуть знати, чого ні.

Те, що був старшиною в українській армії — вже знають. Про побут у Холодному Яру — не знають. Про працю в підпіллі у 1922-23 році — не знають, хоч про дещо здогадуються. Зрештою, ці «обставини» так заплутані попереднім арештом і виправдовуючим вироком, що кінця в них тепер не знайдуть. Залишаються обставини, які спричинили цей арешт, тут частинку знають, про останнє — здогадуються, та і цього, що знають, більш ніж досить для розстрілу...

Коли дійшов до такого висновку, щось стиснуло весь організм хвилею протесту:

Не хочу! Треба шукати виходу!

— Ну, то драпайся на стіну... — відкликається десь з кутка душі іронічний голос.

А чи не гірше положення було тоді, в 1920 році, коли вирок вже був підписаний?!...

Але ж тепер не двадцятий рік, і розстрілювати за місто не поведуть... З дверей, через подвір'я оточені дротом і вартою, і в «ті» двері... Тут — не утечеш...

Б'ю по цій зайвій «суперечці» фаталістичним «козирем»:

А, чорт його бери! Що буде — те буде... Що положення погане, то це — факт, але ж нема такого положення, від якого не буває гіршого.

Треба заспокоїтися, зібрати розпущені нерви, а там положення само покаже, що можна буде зробити, щоб оминути неприємної смерти; коли ж не вдасться і таки розстріляють — то давно вже пора...

Роззуваюся, кладу чоботи замість подушки, і розлігшися на голому тапчані — міцно засипляю.

Потягнулися нудні, тривожні дні і ночі.

«Тюрпод»⁵ жив своїм глухим таємничим життям.

Блідих, виснажених в'язнів два рази на день виводили по черзі надвір, на десять хвилин. Рано давали кип'ятку, без цукру, і фунт хліба. На. обід, щодня, рідкий куліш із стухлого пшона, з олією, невеличка мірка на чоловіка.

Увечері — знову кип'яток. Від «обіду» так несло стухлістю, що лише голод змушував його їсти, а на зміну страви надії не було. Ще до арешту я знав, що подільська заготовча контора передала ҐПУ дві тисячі пудів пшона, яке зіпріло на складах і не надавалося ні для армії, ні для експорту. Щодня привозили нових арештованих. Чиє слідство вже було закінчене — відставляли до в'язниці. Після вечірньої перевірки тюрпод завмирав, але що два-три дні, увечері, під ворітьми жалібно-дико завивала знайома сирена авта Ліплєвского,⁶ яким возили із тюрми «смертників».

Тоді коло моїх дверей проходила група людей, стукав засув сусідньої камери і після того дві-три години з неї доносилися нервові кроки, плач, голосна молитва, іноді лайка, — залежно від індивідуальности кожного з привезених. В 10-11 годині, знову стукали залізні вихідні двері, гримав засув, у нічній тиші лунало — «Вихаді адін»!... і мої сусіди, по черзі, йшли туди — звідки вже не було повороту. Часто після цього, коли нерви в'язнів були напружені, коди слабіші духом були залякані — їх брали на допити і не один повертався під ранок згорблений, зів'ялий, підписавши все — що вимагав слідчий.

Я для подільських чекістів був задобрим старим знайомим, щоб вони могли сподіватися виграти щось, налякавши вночі револьвером. Натомісць годинами тягнулися «перехресні» допити, підчас яких старалися запевнити мене, що вони «все знають» і лише бажаючи мені добра — радять, щоб я сам до всього признався — тоді... мене звільнять і... все буде добре...

Роблячи «наївну міну» запевняю, що нічого не знаю, потрохи сваримося із слідчими, але... після кожного допиту все ясніше стає в перспективі — безвихідність...

Матеріял, що його мало у своїм розпорядженні ҐПУ, нелегко було би перетворити у формальні докази на якомусь порядному суді. Та справа підлягала «Надзвичайній Сесії», де засяде начальник ҐПУ, його помічник по секретно-оперативній частині, й вони обидва перед тим підпишуть і затвердять акт обвинувачення. Третім буде член суду, із числа тих, які подобаються ҐПУ. Адвоката, захисника — «Надзвичайна Сесія» — не допускає, жадними формальними доказами, вона незв'язана — судить, спираючися на «революційне сумління», і коли додати, що у моїй виновності ҐПУ було переконане і по деяких причинах сильно обізлене, — то смертний вирок був запевнений.

Йшов уже третій місяць слідства, а мене, не дивлячись на переповнення тюрподу, держали в одиночці. Допитами турбували мало — йшло збирання матеріялів і розшукування «спільників», в різних місцях, аґентурами ҐПУ. Мозок був занятий фантастичними плянами утечі, та здійснення їх — було річчю виключеною. Стояло питання: чи будуть держати до суду з ҐПУ — чи по скінченні слідства відставлять до в'язниці. Там інші умовини, хтось може допомогти, — легше зорганізувати втечу...

Зауважую, що коли камери по черзі виводять надвір, то як має проходити 6 камера — із дозорцем іде лише один чоловік. Когось ще держать в одиночці. «Віка» в моїх дверях щільно закриваються, та одного дня дозорець не засунув засувки до кінця. Витягнутим із мітли патичком підважую її ще трішки і коли зайшла 5 камера — припадаю оком до щілинки.

Коло дверей проходить високий чоловік, в зимовій шапці, з спущеними донизу козацькими вусами. Обличчя надзвичайно знайоме, але хто? де бачив?... Із щілинки можна бачити лише на одну мить профіль... Може вдасться побачити надворі.

Відчиняю вікно й починаю оглядати фанерний щит, яким воно було закрите ззовні. В одному місці зауважую маленьку щілину, заліплену знадвору глиною. Просуваю крізь ґрати руку з патичком і обережно виштовхую глину. Видно клаптик подвір'я, на якому стоїть вартовий з рушницею на поготівлі та дозорець із витягнутим револьвером. В'язня не видно, але по напрямку їх поглядів, здогадуюся, де він. Нарешті дозорець махнув рукою: «Захаді»!

Через видну мені часть подвір'я переходить із заложеними назад руками, з високо піднятою головою цікава для мене постать. Вдивляюся в обличчя: Отаман Хмара! — Семен Харченко...

Про арешт його в Кам'янці Под. я чув ще весною, але думав, що він відставлений до Харкова. Добре було би зв'язатись з ним... Він, звичайно, не має другої перспективи, окрім розстрілу, або втечі, — може у майбутньому припадково придамося один одному... Якби попасти до однієї камери, або хоч в сусідні... Хмара — силач, призвичаєний до небезпеки... Знову зароїлися в голові пляни втечі...

Мити підлогу і «парашу» я катеґорично відмовився ще спочатку і дозорець Арбузов, кацапчук з неприємним монгольського типу обличчям, один із виконуючих обов'язки катів, посердився — посердився, тай став присилати для цього в'язня — молодого селянського хлопця. Хлопчина був затурканий, несміливий, і слухаючи наказу Арбузова, не відзивався до мене, коли я пробував заговорити. Днів за три до того його відіслали до в'язниці, а намісто нього став приходити якийсь середніх літ чоловік, одягнений у подрані штани, в яких однієї ногавиці бракувало по коліна, та у подерту стареньку блюзку на голе тіло. Його виснажене, заросле і брудне обличчя виглядало інтеліґентно. Певно, він прибирає і Хмарину камеру... Треба при нагоді розмовитися. Підлога милася у середу та в неділю. Завтра прийде. На другий день дозорець пустив його до моєї камери з відром, щіткою і шматою:

— Ти, Ян, сьогодні добре вишуруй підлогу, може начальник зайде... — Замкнувши камеру на ключ, пішов виводити надвір в'язнів.

Ян налив на підлогу води і став старанно терти просяною щіткою. Лежачи на тапчані — приглядаюся до його обличчя; блідо-жовте, очі глибоко запали, губи безкровні... З-під розхристаної блюзки видно запалий живіт і випняті з-під шкіри ребра.

Потерши деякий час, він раптово випустив щітку, руки підігнулися і поковзнувшись він вдарився лицем до мокрої підлоги. Схоплююся з тапчана, підводжу і садовлю його коло себе.

— Голова трішки закрутилася, — винувато говорить він нечистою російською мовою. Деякий час сидить, непорушно уп'явшися шкляним поглядом у покинуту на підлозі щітку, потім зауважує кров, що бігла із розбитого носа, витирає її рукавом блюзки і повернувшися якось дивно дивиться мені в очі.

— Слухайте, дайте мені добре по морді, з обидвох боків, я вас прошу...

— За що, Ян?

— За те, що я дурень, чуєте, дурень, дурень, і ще раз дурень!

— За що ти сидиш?

— За що? Я поцілував би руки тому, хто сказав би мені за що... За те, що дурень, — другої вини не маю...

Хвилину сидить мовчки, неначе щось згадуючи.

— Я сам поляк, із Лодзі... Дванадцять років пробув в Америці... Я — фризієр, мав у Чікаґо свій, заклад. Працював сам, тримав ще двох челядників і хлопця-учня...

П'ять років був я членом американської комуністичної партії, всією душою був захоплений ідеєю соціялізму, віддавав на партійні справи половину свойого зарібку, підтримував свою пресу, аґітував на зібраннях тай усюди, де тільки було можна... Минулого року мене вислали із Америки. Перед тим дозволили мені продати мою частину будинку, який ми купили утрьох, та майстерню.

Приїхавши на батьківщину, до Лодзі, я став аґітувати серед тамошніх робітників. Приходила поліція арештувати, але я якраз вийшов був до знайомих. Сестра попередила мене, принесла мені мої гроші, я частинку залишив їй, а дві тисячі долярів і американський партійний білет зашив у одежу й пішов добиратися до радянської границі. Перейшов щасливо. Якби ви знали, який я був щасливий, коли побачив першого червоноармійця з п'ятнкутньою зорею! Про цю хвилину, про щасливу соціялістичну батьківщину робітників усього світу — я ж мріяв ще в Америці...

Ян важко зідхнув і помовчав трохи.

— Прийняли мене нічого, нагодували, гроші і документи забрали, кажуть — у Проскурові віддамо... Списали протокола, запитали, де я взяв стільки грошей. Я оповів усе, як було, чисту правду. У Проскурові, в ҐПУ, мені кажуть, що мій комуністичний білет фальшивий, що я не міг бути комуністом, бо мав власний будинок і експлуатував, визискував трьох робітників, що я польський шпигун та щоби признавався, хто мене послав і дав гроші. Я спочатку розсердився, кажу їм, що не мають права ображати мене, чесного комуніста. Тоді вони зв'язали мені руки і збили так, що я не міг потім піднятися з підлоги. Ян задумливо подивився на свої сухі, голі до ліктів руки.

— Думаєте, я такий тоді був? Був повний, здоровий, однією рукою, жартуючи, підіймав сорок кілограмів, а зараз відра з водою повного не донесу... Подержали мене два тижні у Проскурові, а потім переслали сюди, до Винниці. Тут, ще два рази тяжко побили, щоб признавався чого прийшов, а тепер вже п'ятий місяць не зачіпають. Кажуть, що послали листа, до Комінтерну, щоб через американську секцію справдили, чи я дійсно комуніст.

Сиджу в 4 камері, разом з другими, тіснота страшна... Там ще є декілька таких, як я: учитель Кшижак із Ченстохова, Дузінкевич — польський поліціянт, Вальчак — поляк із Підволочиськ, Степан Кравс — українець із Любачева, Франко Петрнчко із Львова, — все комуністи... Багато є дурнів на світі... Але я найбільший...

— Ян, ви ж безсильний зараз зовсім... лежали б у камері...

— Голод примушує... З'їси рано ту пайку хліба з горячою водою і голодний, як пес; вип'єш в обід шклянку тієї зупи смердячої без хліба і голодний аж до другого ранку. У Проскурові віддав за хліб, що мав лишнього, а тут і пальто віддав й убрання. Оцей самий дозорець взяв у мене моє американське вбрання з найліпшого сукна і черевики, а мені дав пантофлі й стареньке убрання, що за місяць облетіло все. Додав мені чотири буханці хліба, фунт цукру та фунт ковбаси.

Знаєте, я колись читав в Америці Гамсуна «Голод», але тільки тепер я зрозумів, що значить це слово... Скільки разів я вибирав із сміття шкурлатки хліба, що їх викидають дозорці та червоноармійці!... Дивлюся на других, вони легше це переносять, а я не можу... У мене здоровий організм, призвичаєний до доброї їжі... Тепер, як приберу кухню, коридор, одиночки, — дозорці дають лишню мірку пшонянки, часом кусник хліба, грудку цукру...

У «вічку» показалося розлючене обличчя дозорця Котєльнікова, вологодського кацапчука (теж один із катів).

— Ти що розсілася, сволоч така! Балачку завів?! Тобі сказано не розмовляти!

Відімкнув двері і став на порозі:

— Ти ще й підлоги не помив? Ось я тебе зараз залакую у підвал, там з щурами побалакаєш...

Ян стояв переляканий, нічого не відповідаючи.

Я з дозорцями не дуже церемонився і, на диво, вони через це поводилися зо мною чемніше, як з другими. Стаю з тапчана:

— Чого ти розкричалася, дура вологодська?.. Чоловік непритомний лежав весь час, я тебе докликатися не міг. Бачиш, кров'ю залився — лице розбив, як упав. Загодували до півсмерти, а тепер вимагаєш, щоби скоро робив тобі!

Дозорець зм'як.

— Іди, Ян, лягай у камері, я другого когось візьму... Ян похапки схопив за щітку.

— Товариш Котєльніков! Я зараз усе зроблю. Помию чистенько... У мене голова трохи закрутилася, тепер пройшло... Я вас прошу...

Дозорець замкнув камеру і пішов виводити чергову партію. Ян старанно мив підлогу.

— Ніколи я не думав, що на світі такі пси є, як оці дозорці... Їм же зганьбити, убити чоловіка — нічого не значить... Коли б мені у Америці хтось сказав, що в цілій радянщині розстрілюють тепер стільки людей, скільки лише тут при мені розстріляли — я б йому морду побив... І кого, за що стріляють?

— Ви давно тут, у тюрподі?

— Сьомий місяць кінчається.

— Слухайте, отой, що в шостій камері — давно сидить?

— Місяців із п'ять уже...

— А я думав днів 5-6. Раніш не чути було, щоб його виводили.

— Його раніш не випускали з камери зовсім, недавно оце дозволив начальник, з підсиленою вартою...

Дозорці кажуть, що це страшний бандит, який вбивав комуністів і селян, тероризував цілі села... А селяни, що зо мною сидять у камері, кажуть, що порядний чоловік, що захищав їх і дуже жалують за ним... Я з цим всім тепер зовсім дурний став... Але, здається, в Америці я був ще дурніший...

— Ви в 6-й камері, певно, теж підлогу миєте... Скажіть йому, що Горський сидить у 8-ій камері, і скажете, що з моєю хворобою дуже зле, нема тут ні ліків, ні лікарів, які б розумілися на ній. Ми з ним знайомі були, ще як він учителював, не був ще повстанцем...

— Скажу при нагоді... Бо Котєльніков іноді залишає уборщика з ним, а Арбузов завжди стоїть сам. А ви на що хворі?

— У мене язва жолудку...

— О, то це дійсно біда, при такій їжі... Вам треба відповідної страви. А я тепер їв би все, що тільки можна зжувати. Ніколи не наїдаюся...

У мене на вікні лежала ще половина фунтової пайки хліба. Половина з цього була призначена до «обіду», а останню, перемагаючи спокусу, — держав завжди до вечора, щоб легше спалося...

— Візьміть, Ян, собі той хліб з вікна. Його очі жадібно вп'ялилися у хліб...

— Ні-ні! Як можна! Ви ж одержуєте стільки, що і я...

— Так мені не можна багато чорного хліба їсти... Усе рівно викину... Беріть...

Він узяв хліб й жадібно запихаючися ним став стукати дозорця. В той день, мій жолудок, у якому, звичайно, замість «язви» була лише пустота — до самого ранку сер